Світлана Талан - Розколоте небо

Тільки шкода, що довелося йти з порожніми руками. Як вона там сама, без чоловіка? Раніше до Уляниди йшли люди, несучи гостинці, з того й жила самотня дивакувата жінка. Чи заходять зараз? Чи щось приносять? Чи людям стало байдуже, що з ними буде потім, лише аби сьогодні вижити?

Біля похиленого тину понад садибою Уляниди стояла бабця, заглядаючи у двір. Варя привіталася з нею. Старенька потягла носом повітря:

– Топиться з самого ранку і чимось так пахне!

Варя поглянула на димар. Звідти йшов дим, тож Улянида вдома і топить піч. Варя не стала дорікати сусідці за її надмірну цікавість, одразу пішла до хати. Вона пробралася сіньми крізь навішані повсюди пучки трав, навпомацки знайшла вхідні двері.

Тільки Варя переступила поріг, відчула тепло і такий приємний запах чогось давно забутого, що одразу загуло у животі. Улянида сиділа за столом і щось їла з миски.

– Привіт, Улянидко! – привіталася Варя, обмітаючи віником сніг з валянок. – Чим це у тебе так смачно пахне? Невже м’ясом?

Улянида, доївши, поклала на стіл ложку, витерла рота рушником.

– І буде своя плоть найсмачнішою, – сказала загадково.

До свідомості Варі не встигли дійти дивні слова, бо вона мимоволі повернула голову до розтопленої печі, звідки тягся приємний запах вареного м’яса. На припічку стояв чавунок, у якому ще булькав окріп. Великі бульки підстрибували вгору, піднімаючи з собою… маленькі пальчики дитячої ручки. Варя зойкнула з переляку і побачила посеред столу макітру, з якої виглядала голова немовляти. Поруч лежало подароване Варею для дитинки платтячко зі свіжими плямами крові.

Варя поточилася, мало не зомліла від страху, який миттю скував її по руках і ногах. Вона, не зводячи очей з Уляниди, яка спокійно продовжувала сидіти за столом, позадкувала, прочинила їх, перечепилася через високий поріг і впала у сіни. Підхопившись, рвонула надвір, почувши позаду дикий сміх божевільної людини.

– Я ж казала, що своя плоть буде найсмачнішою! – кричала їй навздогін Улянида, дико регочучи.

– Там! Там! – ледь спромоглася промовити сусідці перелякана Варя. Її вмить знудило.

Коли прийшло керівництво і Уляниду вивели на вулицю, зібрався чималий натовп. Люди тихо перемовлялися поміж собою, і серед натовпу блукало нове жахливе слово «людоїдка». Коли побачили Уляниду, притихли. З відчуженим поглядом, байдужим до всього, пройшла вона крізь натовп.

– Куди її тепер? – запитав хтось із жінок.

– У міліцію! – відказав Лупіков.

– Людоїдка! – крикнув хтось, і з натовпу полетіла грудка мерзлої землі.

Від удару в спину жінка ледь здригнулася. Вона повільно повернулася, побачила позаду голову сільради з макітрою у руках.

– Це моє! – сказала, вирвавши з його рук посудину.

Вона витягла за світле волоссячко дитячу голівку з широко розплющеними оченятами на обличчі, подивилася безтямним поглядом, опустила її назад.

– В яку міліцію?! – підбігла до Бикова Варя. – Ви що, не бачите, що вона з’їхала з глузду? Що не розуміє, що накоїла? Вона хвора, її потрібно відвезти у божевільню!

– Там розберуться! – почула у відповідь.

Максим Гнатович спробував відібрати макітру, але Улянида штовхнула його в плече.

– То моє! – сказала сердито і притисла до грудей макітру.

– Облиш її, – наказав Биков. – Нехай сама тримає.

Розштовхуючи людей, підбіг до Уляниди Іван.

– Улянидко! Моя люба! – Іван взяв її за плечі. – Моя кохана, як, як ти могла?! То ж наша дитинка, наш Іванко!

Чоловік дивився їй прямо в очі, легенько труснув за плечі. Улянида безумними очима подивилася на нього. Варі здалося, що якоїсь миті її погляд прояснився і в них промайнуло людське тепло, але ж ні, Улянида не пізнала свого коханого, лише дивилася розгублено і байдуже, не розуміючи, хто він і що від неї хоче.

– Як ти могла?! – у відчаї скрикнув Іван, поглянувши у макітру. – Я ж просив тебе берегти дитинку!

– То я вже піду? – спитала тихо.

Привселюдно, не соромлячись сліз, Іван заплакав, побачивши голівку сина. Улянида покірно сіла на підводу, на коліна поставила макітру, обняла її руками. У натовпі зашушукали: тепер, мовляв, ясно, чия дитина, а Ольга й не знала.

– Про вовка промовка! – сказав хтось із людей, помітивши Ольгу.

– Прощавай, Улянидко! – витерши очі, змахнув рукою Іван.

– Ходи сюди! – Ольга потягла Івана за руку.

На очах усіх людей Ольга з усього розмаху дала чоловікові ляпаса. Він не втримався на ногах, похитнувся, сів у кучугуру снігу. Іван закрив обличчя руками, нахилив голову.

– Вдома я тебе вб’ю! – прошипіла розлючена Ольга. Вона швидко пішла геть, кинувши наостанок: – Знайшов, до кого бігати! До дурнуватої! До людоїдки!

Варя наздогнала Ольгу.

– Навіщо ти так? – спитала сестру.

– Як? Я повинна була радіти?!

– Не потрібно було туди йти. Ти осоромила не тільки чоловіка.

– Знаю! – Ольга різко її перебила. – Я осоромлена на все село. І не я себе, а він мене осоромив. – Сестра пройшла кілька кроків мовчи, потім зупинилася, спитала: – Ти бачила дитину, коли та… була живою?

– Так.

– Яка вона? На кого схожа… була?

– Маленький білявенький хлопчик. Чи можна побачити, на кого схожий новонароджений?

– Як його звали?

– Іванком.

– Вона його з’їла?

– Не знаю, – відповіла Варя і розповіла, як все було.

– Так ти йдеш з нами? – спитала сестра.

Варя знову згадала збожеволілу Марічку і причинну Уляниду.

– Іду, – відповіла.

– Тоді завтра після обіду будемо чекати на тебе. Намагайся виспатися, трохи відпочити, бо дорога буде нелегка.

– Може, скажеш, куди і чому ми підемо?

– Тоді дізнаєшся, – сказала Ольга і звернула на свою вулицю.

Розділ 76

Варя ледве встигала за жінками. Ольга з Одаркою йшли попереду, за ними пленталася Варя, тягнучи за собою санчата з дитиною. За пазухою вона тримала пляшку з молоком, у кишені з їжі був лише окраєць хліба. Вже й місяць висів над головами, а вони все кудись йшли. Невідомість лякала Варю, вона почала себе клясти за те, що так легко пристала на пропозицію жінок. Як можна бути такою легковірною? Погодитися іти, не знаючи куди і навіщо, – то є справжнє божевілля. Коли Варя це зрозуміла, повертатися додому було вже пізно. Йти самій вночі лісом? Дуже небезпечно. Йти у невідомість – безглуздо. Якби можна було десь заночувати, вона би погодилася. Поселень на їхньому шляху не траплялося. Навіть якби були, не можна ночувати у незнайомих людей – все може бути, і саму вб’ють, і дитину з’їдять. Залишається одне: зібрати усі сили, які лишилися, і йти далі.

Ольга запропонувала зупинитися на відпочинок. Жінки знайшли повалене дерево, посиділи, віддихалися.

– Стомилася? – перепитала Ольга.

– Трохи, – відповіла Варя. – Ще довго йти?

– Іще далеченько, – сказала Одарка. – Добре, що йдемо вночі – діти сплять.