Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

узагалі, якщо переворот станеться сьогодні, уже однаково запізно, а якщо хоча б завтра — ще є час попередити. Треба негайно повертатися в Пекін і подати звіт.

— Мені потрібні імена, — сказав Кай.

Хам замовк, дивлячись собі під ноги на новонастелену підлогу. Зрештою промовив:

— Влада Північної Кореї брутальна й некомпетентна, але головна біда не в цьому. Найгірше — вони брешуть. Усе, що вони говорять, це пропаганда. Ані слова правди. Можна бути вірним поганому, але чесному керівництву. Я зрадив лідерів своєї країни, бо вони мене дурили.

Каєві не хотілося вислуховувати всього цього. Він поспішав, але розумів, що Хамові необхідно виговоритися, тож терпляче слухав.

— Багато років тому я вирішив подбати про себе й родину, — вів далі Хам тоном старого, що зважує рішення, які змінили його життя. — Переконав доньку переїхати сюди, в Китай. Далі я працював на вас і збирав гроші. Нарешті почав будувати власний дім. І жодного разу не зробив нічого такого, за що мені було б соромно. Але зараз...

Кай урвав його:

— Я все розумію, але зараз ви йдете за власною долею. Самі ж казали, що вибір зробили давно.

Хам його проігнорував.

— Зараз я збираюся зрадити своїх товаришів, які не хочуть нічого, крім більшої незалежності для своєї батьківщини. — Трохи помовчавши, сумно додав: — Які ніколи мені не брехали.

— Я розумію ваші почуття, — тихо промовив Кай. — Але переворот необхідно зупинити. Невідомо, чим він скінчиться. Не можна дозволити, щоби Північна Корея вийшла з-під контролю.

Хам усе одно вагався.

Кай додав:

— Навіщо тоді ви розказали мені про змову, коли не збираєтеся її зупиняти?

— Моїх товаришів стратять.

— А скільки, по-вашому, загине під час повстання?

— Безперечно, втрати неминучі.

— Авжеж. Тисячі людей. Це якщо ми з вами не зупинимо його сьогодні ж.

— Ваша правда. Коли вже пішов у військо — будь готовий воювати. Мабуть, старію. — Хам стрепенувся. — Ватажок заколотників — командир бази і мій безпосередній керівник, генерал Пак Чеджін.

Кай записав ім’я в блокнот на телефоні. А тоді ще шість імен, які назвав Хам. Скінчивши, спитав:

— Ви повернетеся на Йонджодон сьогодні?

— Так. І принаймні наступні кілька днів не зможу вибратися в Китай.

— А якщо вирішите передати мені відомості, нам доведеться говорити незахищеною телефонною лінією.

— Я щось придумаю.

— Що?

— Поцуплю чийсь телефон.

— А після дзвінка?

— Викину в річку.

— Добре, — Кай потиснув руку Хамові. — Бережіть себе, друже мій. Коли проблему буде розв’язано, кидайте все і повертайтеся сюди. — Оглянув блискучу новесеньку кухню. — Ви на це заслужили.

— Дякую.

Вийшовши з будинку, Кай попрямував до супермаркету. Дорогою викликав таксі. Мав у телефоні список усіх служб Яньдзі й ніколи не користувався однією двічі, щоб котрийсь водій часом не відстежив схеми його пересування.

Набрав Ґвоаньбу і сказав Пен Явень:

— Подзвоніть президентові.

— Буде зроблено, — коротко відповіла вона.

Її ніколи нічого не дивувало. Мабуть, і з Каєвою роботою вона впоралася б.

— Скажіть, що це терміново і конче треба поговорити з ним сьогодні. У мене є надважлива інформація, якої не можна передавати телефоном.

— Надважлива інформація, є.

Кай чітко уявляв, як вона записує все олівцем у нотатник.

— Після того наберіть ВПС і замовте терміновий рейс у Пекін. Я чекатиму на аеродромі за годину.

— Товаришу Чане, якщо ви не проти, я призначу зустріч із президентом пообіді або ввечері. Раніше ви не повернетеся.

— Слушно.

— Дякую вам.

— Щойно в президента вам підтвердять час для зустрічі, зв’яжіться з МЗС і перекажіть, що я хочу взяти із собою Ву Бая.

— Добре.

— І тримайте мене в курсі розвитку подій.

— Звісно.

Кай завершив розмову. За хвилину підійшов до «Вумарту», де на нього вже чекала машина. Водій дивився на телефоні південнокорейський серіал. Сівши на заднє сидіння, Кай сказав:

— До аеродрому Лондзін, будь ласка.

* * *

Резиденція китайського уряду розкинулася на шестистах гектарах у кварталі, відомому як Джоннаньхай. Джоннаньхай розміщувався в самому серці старого Пекіна, упритул до Забороненого міста. У минулому це був імператорський парк. Монах, водій Кая, заїхав туди через південні ворота — Браму Нового Китаю. Все, що лежало за ворітьми, від допитливих очей ховав велетенський транспарант із написом «Служимо народу», виведеним характерним почерком Мао Цзедуна — стильним курсивом, знайомим цілому мільярду людей.

Якийсь час, у дні вседозволеності Культурної революції, у Джоннаньхай пускали відвідувачів, проте зараз його охорона була посилена. Брамі Нового Китаю вистачить вогневої моці витримати облогу. Варта в шоломах і з автоматами загрозливо стояла позаду, поки охорона із дзеркалами оглядала днище машини. Кай уже бував у президента, проте його посвідку з Ґвоаньбу однаково ретельно перевірили, як і мету візиту. Коли законність його перебування тут підтвердили, зубці, що загороджували дорогу, втягнулися назад в асфальт — і машині дозволили в’їхати.

Більш ніж половину площі Джоннаньхаю займало два озера, у яких відбивалося блякло-сіре небо. Від самого погляду на воду Каєві робилося холодно. У морозну зиму ця гладінь застигала. Автівка об’їхала південне озеро за годинниковою стрілкою та підкотила до комплексу на південному заході, де містилася більша частина суходолу. Будівлі — традиційні китайські палаци й літні резиденції з легкими спадистими дашками — якнайвигідніше вписувалися в ансамбль саду, чим і було це місце в давнину.

Квартал вважався офіційною резиденцією членів постійного комітету політбюро, зокрема й президента. Вони не мали там жити, тому дехто залишився у своїх домівках у місті. Величні зали нині використовували для конференцій.

Монах зупинив машину біля палацу Ціньджен по той бік озера. Нову будівлю звели на місці колишнього імператорського палацу. Тут засідала адміністрація президента Китаю. Озброєної варти ніде не було, але Кай помітив кремезних чоловіків у дешевих костюмах з погано замаскованою зброєю.

У приймальні Кай став перед стійкою, і його обличчя порівняли зі знімком. Відтак ступив у будку, де візитерів сканували на приховану зброю.

З іншого боку вже чекав керівник президентської охорони, який вийшов його зустріти. Ван Цінлі дружив із Каєвим батьком, і вони не раз перетиналися вдома в Чан Дзяньдзюня. Цінлі належав до старої гвардії консерваторів, але вигляд мав елегантніший — найімовірніше, бо проводив багато часу з президентом. Охайний, із зачесаним назад волоссям і акуратним проділом, у темно-синьому костюмі європейського крою, він був страшенно схожий на чоловіка,