Аля Алістер - У пошуках втраченої магії, Аля Алістер

— А він знає, хто його кохана? І навіщо ми тут?

— У тому-то й річ, що він нічого не знає.

— Шедеврально, — розгублено видихнула Лана. — А в тебе там була здатність стирати пам'ять людям? Щоб як «люди в чорному», стерла частину пам'яті й повідомила потрібну тобі версію подій.

 Рита розреготалася.

— Ні, такої здатності не було. Схоже, цим питанням доведеться займатися Даші. Зрештою, це її хлопець і саме вона втягнула його у все це.

— Логічно.

 Коли «туристи» прийшли на місце, Павло раптом закричав:

— Господиня! Приймай гостей!

 Даша з несподіванки підстрибнула.

— Ти нормальний? Ніколи так не роби! З цим не жартують, узагалі-то.

— Та годі. По-перше, зараз день, а по-друге, це просто казка для залучення любителів полтергейстів і привидів.

— Гаразд. Як скажеш. У мене немає бажання сперечатися на цю тему.

Рита виразно подивилася на Дашу й очима показала на море, даючи зрозуміти, що їм треба йти туди. Без Павла. Та підморгнула і взяла хлопця під руку.

— Любий, у тебе буде можливість індивідуально поспілкуватися з господинею замку.

 Побачивши здивований погляд, вона додала:

— Ну, якщо вона, звісно, відповість на твій заклик і прийде. А якщо без жартів, то ми з дівчатками хочемо помедитувати біля моря і щоб нам ніхто не заважав. Добре?

 Павло розчаровано обвів руками те, що залишилося від замку.

— Ви мене тут кинете одного нудьгувати?

— Ти взяв із собою фотоапарат. Можеш зробити чудову фотосесію. Тут є, що знімати. Ти не встигнеш навіть скучити за нами.

— Гаразд. Ідіть. Хай буде так, відпускаю вас, і не заважатиму. Але тільки якщо ти мене поцілуєш, — з усмішкою додав він.

 Спустившись до моря, дівчата пішли за Ритою. Та рішуче пробиралася вздовж берега, намагаючись не пропустити печеру.

 Але що далі вони йшли, то більше зростала її невпевненість. Може дійсно печеру завалило, і ця поїздка ні до чого не приведе. І вся їхня праця пропаде даремно. Тихо почав підкрадатися відчай. А раптом вона нічого не знайде й залишиться тим, ким і була, недовідьмою? А раптом усі ці її подорожі просто ілюзія або гіпноз... Рита обернулася подивитися на супутниць і раптом побачила вузьку щілину в скелі, яку складно було помітити з того боку, звідки вона йшла. З криком «ЗНАЙШЛА», вона кинулася до ущелини.

Коли всі троє зібралися біля входу, Лана раптом заявила:

— Я вас тут постережу.

 Рита з Дашею здивовано витріщилися на подругу.

— У сенсі, постережу?

— Ну, раптом хтось захоче вам завадити, а я тут вас охоронятиму.

 Рита поклала руку їй на плече.

— Ти що, боїшся?

 Лана втупилася на каміння біля ніг.

— Боюся. А раптом там змії, павуки або кажани, або ще якась гидота. Ти ж не одна будеш.

Бачачи, що подругу реально підтрушує, Рита знизала плечима.

— Я не змушую тебе, але ж ти, як і я, так прагнула знайти мою Силу, ми стільки пройшли разом. Невже страх сильніший за допитливість і тобі не цікаво, що ми там знайдемо?

 Лана зам'ялася, але зробивши глибокий вдих-видих, сказала:

— Гаразд. Я з вами. Тільки можна ви першими підете? — винувато додала вона.

 Рита обійняла подругу.

— Звісно, можна.

 Повернувшись до Даші, рішуче сказала:

— Ну що, з Богом.

Увімкнувши ліхтарик, вона увійшла в печеру. За нею відразу зайшла Даша. У печері було сиро й незатишно. Під ногами подекуди хлюпала вода. Мабуть, під час припливу печеру затоплювало.

— Ну, і де захована скринька? — запитала Даша, водячи по мокрих стінах ліхтариком.

 Рита, намагаючись згадати дії Маргарети, промацувала каміння на стіні. Спочатку вона робила це обережно, наче перевіряючи на реальність, а потім різко натиснула на один камінь, і величезний валун біля Даші почав зсуватися вбік. Це було так несподівано, що та відскочила й налетіла на Лану, яка стояла неподалік від неї.

— Нічого собі, — видихнула Лана. — Ми прямо як у казці про Алі Бабу і його розбійників. Сезам відкрийся, Сезам закрийся... Ось туди я точно не піду. Ритуля, якщо ви зайдете, а камінь назад повернеться, я вас відкрию. Ти тільки мені цей камінчик заповітний покажи.

 Рита усміхнулася.

— Ось цей камінь тисни, якщо що.

 Даша часу не гаяла і вже пірнула в прохід, що відкрився.

— Тут досить тісненько й нічого немає, до речі. Порожні стіни, — пролунав її голос.

Рита зайшла туди й посвітила на стіну, де мала стояти скринька з перснем. Справді, жодної виїмки, жодного виступу не було, тільки гола, майже рівна стіна. Дівчина, не вірячи своїм очам, провела по стіні рукою. Вона відчувала незнайому пульсацію в усьому тілі й тепло від стіни. І тут, її рука відчула заглиблення і... скриньку. Скринька була прихована ілюзією. Коли в руці опинилася маленька скринька, Даша прошепотіла: