Аля Алістер - У пошуках втраченої магії, Аля Алістер

А ось церква Сент-Мері-Редкліфф мало змінилася із часів Маргарети. У цій церкві завжди молилися моряки перед відплиттям.

 Рита щосили намагалася побачити хоч щось знайоме, але це було нове, сучасне місто. Для неї Бристоль був емоційно рідним і чужим водночас. Тож, побачивши цю стару церкву, вона відчула таке тепло всередині, наче повернулася в давно покинутий дім. При цьому зупинитися й увійти всередину, бажання не було.

Тут вони під'їхали до скверу, у центрі якого непогано збереглися залишки Церкви Святого Хреста. Це була церква тамплієрів, а потім госпітальєрів. Цю церкву Рита добре пам'ятала. Маргарета не могла до неї навіть близько підійти. Від цієї церкви йшла така хвиля негативної енергії, агресії, жорстокості, що це буквально збивало з ніг. Дівчина навіть зловила себе на думці, що їй приємно бачити руїни цієї будівлі. Такі місця не можна відновлювати.

 Наостанок, перед тим, як їхати до ресторану, вона попросила:

— Павле, це ж стародавнє портове місто. Прокотимося вздовж доків?

— Легко. Тим більше, що ресторан, куди ми прямуємо, саме там і розташований.

 Усе було інше. Жодного знайомого будинку. Жодного. Це портове місто пережило таку кількість воєн за майже 700 років, що будинків XIV століття практично не залишилося. Усе змінилося. Усе.

  Страви в ресторані дійсно виявилися неперевершеними. Коли компанія, що об'їлася, буквально викотилася із закладу, Павло сказав:

— Пропоную сьогодні переночувати в місті. Ми ж нікуди не поспішаємо?

Дівчата перезирнулися. День вийшов справді надто насиченим і напередодні вночі до пуття ніхто з них не виспався. До Россілі було години дві їзди.

— А чому б і ні, — висловила загальну думку Лана. — Відпочинемо і вранці повернемося. Тільки треба попередити нашу милу господиню, щоб вона не хвилювалася.

 Готель знайшли швидко.

 На диво, цієї ночі Рита спала міцно, без снів.

Вранці, поснідавши, мандрівники вирушили у зворотний шлях. Настрій був у всіх чудовий. Дорогою багато сміялися, жартуючи один з одного, навіть хором кілька пісень заспівали.

 Коли приїхали до села, Даша підійшла до Лани й тихо попросила дізнатися в птахів, чи немає біля руїн замку людей і машин. Лана підморгнула й пішла до моря, щоб ніхто не заважав збирати розвіддані.

 Чайки повідомили, що сьогодні чужих вони не бачили. На чорній машині приїжджав один чоловік. Він ходив руїнами, потім поїхав. Зрозуміло, що описати вони його не могли, для них усі люди були однакові.

Коли дівчина повернулася і поділилася «агентурними відомостями», Даша запропонувала прогулятися до замку.

— Павло там ще не був. Та й ми не все там роздивилися.

— Ось-ось. Кинули мене вчора. Мені ж теж цікаво. Скільки цьому замку років?

— Це замок XIV століття, — сказала Рита.

 Коли господиня дізналася, що вони йдуть до руїн, то запитала:

— Ви не боїтеся там гуляти? До нас приїжджає багато туристів, які люблять містику. Але місцеві, чесно кажучи, туди не ходять, бояться.

 Лана із цікавістю запитала:

— Чому? Адже це просто руїни.

— Різне розповідають. Є легенда, що господиня замку збожеволіла від горя і, вирішивши, що вона птах, зістрибнула з вежі. І наші кажуть, що бачили, як вона, точніше її привид, гуляє цими руїнами. Хтось навіть чув її крики. Це, звісно, просто легенда, напевно, але хто його знає, що правда, а що вигадка, — закінчила вона таємничим шепотом.

 Павло розсміявся.

— Без легенд не було б туризму.

 Місіс Еллі розвела руками.

— Легенди на порожньому місці не з'являються. Зачекайте трохи, я вам сендвічі зараз швидко зроблю. Із собою візьмете.

 І швидко вийшла з кімнати.

Лана повернулася до Рити й пошепки запитала:

— Як гадаєш, це привид Марго?

— Люба моя, привид — це неупокоєна душа, яка не може вознестися і, відповідно, втілитися в іншому тілі. Це означає, що історія про господиню правда, а привид або вигадка, або чиясь інша душа. Тож не панікуй, будь ласка. Ти мене іноді дивуєш, відверто кажучи.

— Ой, та годі. Хто це тут панікує? Ти краще на себе подивися. Бліда, як міль. Ритулю, усе буде добре. Ми всі на нервах. До речі, ліхтарик не забула?

 Рита розсміялася.

— Я-то, ні. А ти?

— У мене тепер теж усе під контролем, — підморгнула з усмішкою подруга.

 Вітру майже не було, і хвилі неквапливо билися об прибережне каміння. Павло з Дашею крокували попереду, і хлопець міцно тримав свою супутницю за руку. Рита з Ланою трохи відстали.

— Рит, як гадаєш, ти зможеш знайти цю печеру?

— Уявлення не маю. Стільки століть минуло. А раптом її завалило або берег обсипався.

— Нічого, що це скеля? Як вона могла обсипатися?!

— Слухай, я не знаю. Адже ми вчора навіть не спускалися вниз. Мене інше питання цікавить. Як нам із Павлом бути? Без нього страшно, а з ним іти до печери не можна. Як йому пояснити те, що відбувається?