Аля Алістер - У пошуках втраченої магії, Аля Алістер

Коли вони вже вийшли за територію замку і стояли на краю урвища, роздивляючись острів, Даша запитала:

— Бачили великий чорний джип у полі?

 Подруги з подивом подивилися на неї.

— Ні. А людей багато було біля нього?

— Я не бачила. І взагалі, щось мені неспокійно. У цей час тут туристів практично не буває. Влітку багато людей приїжджає, але зараз уже не сезон.

 Лана, з тривогою подивившись на подруг, зі слабкою надією сказала:

— Може, це пізні туристи? Ще ж не зима. Або просто хтось заблукав.

— Ага. GPS є зараз у кожного бомжа, а там тачка, явно не з дешевих. Тож варіант «заблукав» взагалі не розглядається.

— Не лякай нас, — звилася Лана, — тут і так моторошно, а ти ще більше накручуєш.

 Риті теж було ніяково.

— Давайте так. Якщо машина не поїхала, то швидко повертаємося в село, а після обіду вже прийдемо сюди з Павлом. Якщо ж машини немає, то йдемо шукати печеру.

 Дівчата повернулися до руїн, і Даша піднялася у вежу подивитися, машина на місці чи ні. Чорний позашляховик стояв там же. Людей біля нього не видно. Спустившись, Даша скомандувала:

— Повертаємося в село. І бадьоро так крокуємо. Ми вже не на прогулянці.

 На зворотній дорозі подруги нікого не зустріли. Навколо було так само безлюдно. Коли вже показалося село, вони побачили Павла, який швидко йшов їм назустріч. Волати він почав одразу, щойно їх побачив.

— Ви взагалі без мізків? Нічого не сказали й пішли. І жодна мені не зателефонувала. А ти, — звернувся він до Даші, — взагалі телефон залишила в кімнаті. Вас не було кілька годин. Зараз уже друга година дня! Де вас носило, чорт вас усіх візьми?! Я вже й на берег бігав, і полями носився, у людей питав, чи не бачив хто-небудь трьох дуреп. Дякую, одна добра людина підказала, що ви могли до замку вирушити.

 Хлопець був реально злий і, судячи з усього, справді перенервував. Його обличчя було яскраво-червоного кольору, дихав він важко, як після швидкого бігу. На обличчі надто відверто читалося бажання придушити всю компанію.

— Більше не смійте без мене нікуди ходити. Тут не так безпечно, як здається. Скелі, безлюдно. Що ви очима кліпаєте?! Марш обідати!

 І схопивши Дашу за руку, потягнув її в бік села. Усі так вразилися тирадою, що навіть Даша, придавивши свій норов, мовчки йшла за хлопцем. Ну як ішла, швидше бігла, намагаючись встигнути за ним.

Місіс Еллі клопотала біля них, намагаючись нагодувати смачніше. Бачачи, що Павло на взводі і знаючи чому, господиня мовчки кидала осудливі погляди на дівчат, а перед хлопцем ставила найсмачніші страви. Перевірена століттями мудрість стверджує, що ситий і задоволений чоловік найменше схильний метати громи і блискавки.

 Коли всі наїлися і Павло повернувся до свого спокійно-іронічного стану, одноголосно вирішили поїхати до Бристоля погуляти містом і повечеряти в рибному ресторанчику біля порту. Хлопець запевнив, що таких смачних страв вони ніколи ще не їли. Морського чорта і гребінці там готують божественно. Принаймні так стверджував його приятель.

Рита дивилася з вікна машини на поля, будівлі, що пробігали повз. Усе було інше, вона нічого не впізнавала. Занадто багато часу спливло відтоді. Вона це розуміла, але перед очима все ще стояли картини життя Марго.

 Коли в'їхали в передмістя, Рита попросила:

— Павле, ми можемо покататися трохи містом. Старим містом. На повноцінну екскурсію в нас часу немає, а ось покататися центром і подивитися визначні пам'ятки дуже хочеться.

 Уся компанія з ентузіазмом відгукнулася на пропозицію, оскільки в цьому місті ніхто з них не бував. Даша відкрила на телефоні віртуального екскурсовода, і вони поїхали, дотримуючись його вказівок.

— Бристольський кафедральний собор, — повідомила вона.

— Складно впізнати його, — задумливо промовила Рита, — він був постійно в будівельних лісах. Там весь час щось перебудовували.

— Ти про що? — здивовано запитав Павло.

 — Так, не зважай. Це я про своє, — відповіла дівчина.

 Коли вони проїжджали Кліфтонським мостом, компанія була в захваті від мальовничих краєвидів, що відкрилися з нього. Видовище справді було дивовижним. Вузький міст з'єднував дві високі скелі, внизу бурхливим і галасливим потоком мчала річка, а завдяки висоті можна було розгледіти маленькі гарні будиночки й осінній ліс вдалині.

Тільки Рита мовчала й намагалася пригадати, чи бачила Марго цей міст. Вона із цікавістю запитала:

— А коли побудували цей міст?

— У XIX столітті, — прочитала Даша в екскурсоводі-путівнику.

— Тоді зрозуміло, чому я його не пам'ятаю, — тихо сказала Рита.

 Вона не впізнала церкву Сент-Мері-ле-Порт. Путівник підказав, що церкву частково зруйнували, а вежу, що залишилася, побудували в XIX столітті.

 Знамениту вежу Кєбот Тауер вона теж не могла бачити, бо її побудували наприкінці того ж ХІХ століття з нагоди 400-річчя подорожі Джона Кєбота, який вирушив із Бристоля і відкрив у результаті Канаду.