Аля Алістер - У пошуках втраченої магії, Аля Алістер

— Ти нічого не наплутала? Для лиж ще зарано.

— Не знала, що мені треба було у вечірню сукню вбиратися. Хто нас тут побачить? Зате мені тепло буде, — з викликом заявила та.

 Коли дівчата вже добряче відійшли від села, Лана раптом зупинилася.

— Ми ж ліхтарики не взяли. А раптом вийде печеру відразу знайти.

 Даша хмикнула.

— За себе говори. Я не забула, — і витягла з кишені маленький ліхтарик.

 Рита витягла з-за пазухи довгий ліхтарик побільше, схожий на маленький кийок. Лана, бачачи, що всі підготувалися, крім неї, сплеснула руками.

— Чудово. Могли б і мені нагадати, — вона подивилася в бік села, прикидаючи, чи варто повернутися за її ліхтариком, але махнувши рукою, рішуче покрокувала в бік замку.

 Рита порівнялася з Дашею.

— Скажи, твій Павло знає, хто ти?

— Що саме ти маєш на увазі?

— Він знає про твої здібності?

— Дещо знає, — ухильно відповіла та.

— Те, що ти відьма, знає? — уже напряму запитала Рита.

  Даша досить довго мовчала. Видно було, що це питання її теж іноді турбувало.

— Не знаю. Можливо, здогадується, але прямо я йому не говорила цього. Я ще не знаю, вийде в нас із ним щось чи ні. А повідомляти про себе всім і кожному я не збираюся. Зараз, звісно, не Середньовіччя, але... Навіщо лякати людину завчасно, — з хитрою посмішкою закінчила вона. — Поживемо-побачимо.

— А якщо ви вирішите одружитися, скажеш? — не вгамовувалася Рита.

 Даша розсміялася.

— Так далеко я не заглядала. Принаймні, пропозиції він мені не робив.

— Але ж видно, що він кохає тебе.

— І що? — вона з усмішкою подивилася на співрозмовницю. — Ти кожного свого хлопця розглядаєш, як майбутнього чоловіка?

— Ні, звісно.

— Ось тобі й відповідь. Павло знає рівно стільки, скільки йому треба, щоб він не робив великі очі, коли мені треба підготувати якийсь ритуал, або коли він бачить у мене ті самі карти Таро.

 Рита теж так раніше міркувала. Але після своїх мандрівок, вона серйозно замислилася, коли має настати той момент одкровення з близькою і коханою людиною, щоб, не боячись наслідків, можна було б відкритися їй. Адже неможливо приховати своє справжнє Я, живучи з людиною пліч-о-пліч. Рано чи пізно, правда відкриється і тоді може статися зрада, як із Робертом. З іншого боку, чоловік може стати однодумцем, як Максиміліан.

Дівчата йшли між полем і урвищем доріжкою, усіяною дрібним гравієм. Краї доріжки завбачливо були викладені каменем у вигляді невисокого парканчика. Це була стежка для туристів, які приїжджали подивитися на місцеві визначні пам'ятки. Краєвид у цю пору року був доволі депресивний. Гола, майже рівна безлюдна місцевість, холодний осінній вітер, грізне штормове море. Але в цій картині була і якась велич. Велич природи. Минули століття, а тут, як і раніше, море билося об величезні скелі, так само дув вітер, й альбатроси із чайками спостерігали з неба за околицями й періодично кричали щось своїм одноплемінникам.

Тут Даша запитала:

— Лано, ти розумієш, про що вони говорять?

 Дівчина зупинилася і прислухалася.

— Говорять про погоду, про чужинців. Схоже, про нас. Якась машина їде. Велика. Куди незрозуміло. Загалом, нічого цікавого начебто.

 Йти довелося довше, ніж здалося спочатку. Але ось з-за пагорба почала виднітися якась будова. Коли вони підійшли ближче, відкрився вид на руїни Гауера.

Рита була в шоці. Вона пам'ятала замок у всій його красі, а тепер це лише залишки величі та краси. Фортечні стіни майже зруйновані. Від внутрішніх споруд залишилися тільки обриси, а ось вежа була майже цілою. Навіть частина верхньої тераси збереглася. Видно було, що свого часу вежу намагалися реставрувати. Збереглися кам'яні сходи вздовж стіни, що вели на другий поверх. Усі дерев'яні деталі будови, зрозуміло, були відсутні. Рита блукала серед каміння, що колись було її домом. Це було дуже дивне відчуття... Вона ніби перебувала зараз одночасно у двох вимірах, у двох епохах. Як заворожена, дівчина піднялася сходами до останньої вцілілої сходинки. На терасу потрапити було неможливо, але через вузьку бійницю в стіні вежі проглядалися море й острів. На острові вже не видно тих руїн стародавнього замку, які бачила Маргарета. Час і їх не помилував. Видно тільки нагромадження каміння на млявій маленькій ділянці суші. Був відлив. Відступивши, море відкрило вузький прохід до острова, по якому зараз гуляли в пошуках їжі кілька десятків чайок, як і сотні років до цього дня.

Супутниці теж піднялися сходами. Лана доторкнулася до руки Рити, яка стояла, занурившись у свої думки і спогади.

— Розкажи, як тут раніше було. Нам же цікаво. Влаштуй нам екскурсію. Адже ти була тут господинею і краще за всіх знаєш це місце.

 Рита подумки здригнулася і, озирнувшись, почала розповідати. Вона з таким ентузіазмом і барвисто описувала приміщення, кімнати й облаштування, хто зі слуг за що відповідав, який уклад був у її господарстві, що подруги теж «побачили» те, що бачила колись Марго. Навіть показала улюблене місце подруги-кішки Іди, з якого та контролювала двір.