Ольга Сімбірцева - Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева

- Ні. Моя сім'я - це я.   

- І немає близьких рідних? 

- Тітка. Але ми зрідка спілкуємося.  

 Я якось дивно відверто говорила з випадковим попутником. Але ж у нас зав'язалася розмова про сім'ю. І він перший почав говорити про це.  

- Наша сила в сім'ї, - промовив хлопець. - Це одна з головних речей, яку варто захищати, незважаючи ні на що. І кожен із нас відповідає один за одного.  

 Я гірко усміхнулася.  

- Отже, у мене все ще попереду.  

- Мо-ожли-иво-о.  

 Його «можливо», і те, яким тоном це слово було вимовлено, мені не сподобалося. Промайнула думка: може, даремно я хлопця підібрала на дорозі? Хто знає, хто він такий?  

- Не переживайте, я не маніяк, - вимовив раптом мій попутник.  

- Що?  

- Ви почали боятися мене.  

 У мене щось тьохнуло в шлунку. З чого така відвертість? І чому він вирішив, що я почала його побоюватися? Хоча, він мав рацію.  

- Можливо, у вас усе попереду, - продовжив хлопець. - Ви ще молоді й красиві. Не повірю, що у вас немає залицяльників.   

- Ну... це...  

- Мене не стосується. Але ви, справді, красива.  

- Дякую.  

 Він збентежив мене.   

- Це не комплемент.  

 Я спробувала усміхнутися.  Не знайшлася, що сказати.  

 Ми мовчали кілька хвилин.  

- Куди ви прямуєте? - запитала, щоб якось розрядити обстановку.  

 До того ж мій попутник, не соромлячись, продовжував роздивлятися мене. І мені це зовсім не сподобалося.   

- Поки туди, куди ви мене везете.  

 Я здивовано глянула на нього.  

- Ні. Куди ви прямували, до того, як сіли до мене в машину?  

 Він назвав місто.  

- Це далеко і зовсім в іншій стороні, - сказала. - Вам краще повернутися в Сеул.  

 Хлопець усміхнувся, і я зрозуміла, що влипнула. Я сама їду в Сеул. Під яким приводом вижену його? Не можу ж збрехати, що їду не туди. Але він поки що цього не знає. Він просив підвести до найближчого населеного пункту. Але ж неправильно буде кинути хлопця ось так.   

- Я так і зроблю. Ви, бува, не їдете туди? Я заплачу, - попросив він, не чекаючи, коли я люб'язно запропоную довезти його до самого Сеула.   

- Так, я їду в Сеул. Можу вас підкинути, - погодилася. - І платити мені за це не потрібно. Просто складіть компанію.   

- Дякую, - вимовив хлопець, продовжуючи мило усміхатися. - Тоді я куплю для вас що-небудь поїсти.   

- А-а-а... Не потрібно, - запротестувала я.   

- Дозвольте мені. Я ж маю вам якось віддячити.   

- Гаразд.  

 Щоб на щось відволіктися, я почала розпитувати, звідки він приїхав, і чи сподобалося йому в нас у країні. Хлопець говорив, що зараз його сім'я живе в Чехії. Я не могла не згадати про те, що в лютому була в Празі. Але це мимоволі нагадало мені про Міна. Мій попутник помітив, що я якось знітилася, поцікавився, чи все зі мною гаразд.  

- Не зважайте, - попросила я.  

 Розповідати свою історію йому не збиралася. Знову зосередилася на дорозі. Далеко попереду замаячив силует. На узбіччі з протилежного боку стояла машина з піднятим капотом.  

- Хтось зламався в дорозі, - вимовила я.  

 Біля машини крутився чоловік середніх років. Побачивши нас, він закрив капот і замахав рукою, просячи зупинитися. Я хотіла пригальмувати.  

- Не зупиняйся, - вимовив мій попутник.  

 Мене здивувала не стільки ця фраза, скільки той вимогливий тон, у якому її було виголошено. Якось надто різко змінився голос хлопця. І він звернувся до мене на «ти». Це несподівано і неприємно різало слух.  

 Нічого не розуміючи, майже обернулася до нього, але хлопець упритул дивився на мене. Я так і не глянула на нього. Стало якось трохи моторошно.  

- Не зупиняйся, - повторив він.  

 У мене мурашки пішли по шкірі. Його наполегливість здалася мені дивною.    

- Чому? - запитала обережно.  

- Хіба ви розбираєтеся в машинах? Ви нічим не зможете йому допомогти. Це нас тільки затримає.  

 Його доводи не були переконливими. Я збиралася зупинитися і хоча б запитати, може, і змогла б чимось все-таки допомогти чоловікові. До того ж у голову полізли нехороші думки. Чому мій попутник не хоче, щоб я зупинялася? Причина була зовсім не в тому, що він озвучив.  Він знову заговорив зі мною ввічливо. Але те, що я збиралася зупинитися, стривожило його.   

- Ви кудись поспішаєте? - запитала, зменшуючи швидкість і стримуючись, щоб не поглянути на хлопця.

 Я все ж зупинилася. Йому це не сподобалося.