Софія Чар - Факультет некромантії. Виживуть (не) всі, Софія Чар

З ельфійкою вона зіткнулася на півдорозі від бібліотеки до директорії некромантії. Та виглядала досить жвавою, але нічого підозрілого у її поведінці не було. Ось вона – головна небезпека марракша. Нав’язуючи отруєному свою волю, вони не нав'язували її в прямому розумінні цього слова. Вони вселяли думки, змушуючи відчувати їх власними. Саме тому жоден, навіть найкращий, менталіст не міг розкрити каверзи.

Не відчула б його і Барс. Для Лу було природно перекинутися парою фраз, побіжно згалати про заворушення в місті та вимогу короля негайно розпустити факультет некромантії. Так само природно для неї була з цинічністю найманки запропонувати по-тихому упокоїти непомірні амбіції коронованого довбешка.

Барс на мить навіть заплющила очі, відчуваючи колючі паростки сумніву.

А якщо Коріус помилився і Лу на їхньому боці?

Але ця тиха струна сумніву затремтіла, заспівала тривожним стогоном, варто було тій ніби ненароком запропонувати вилазку до міста. З’ясувати, що планують стражники, згадати юність. Ідея спокуслива, але… Вже не властива обережній найманці. Ні, зараз Лу була в ній впевнена, але у своїй суті цей хід не був схожий на її колишні кроки й змусив Анну напружитися, але погодитися.

«Я збожеволіла. Дах втік і вже давно. Ті, хто бачив підлу втікачку, прошу повернути або хоча б повідомити її місцеперебування за щедру винагороду.» – похмуро подумала Анна, озирнувшись на всі боки.

Місто було незвично тихим, наче вимерлим. Бунт тієї ночі захлинувся і розпався на частини досить швидко, обмежившись рознесеним будиночком, який знімав Найстіель. Не знайшовши там ні демона, ні некромантів, люди відверто розчарувалися, але йти на академію передумали. Десяток особливо активних, звичайно, дісталися до мосту і подерли на ньому горлянку, поки це остаточно не набридло воротарю і він не вихлюпнув їм на голови відро води, присмаченим настоєм полину. Результат перевершив усі найсміливіші очікування.

Заговорений настій, як виявилося, успішно ганяв не лише бліх та клопів, а й горластих незадоволених. Менш горластими й менш незадоволеними вони від цього, звичайно, не стали, але обурюватися на тему підлості та підступності некромантів вирішили на відстані.

– Ти правда думаєш, що голови місцевого повстання могли замислити щось справді серйозне? – З максимальним скептицизмом простягла Барс, оглядаючись на всі боки.

Вулиці міста ніби вимерли, ніби їх виморозив перший зимовий холодок, що поскрипував уламками мерзлої води під ногами. Навіть вуличні ліхтарі, здавалося, світили трохи тьмяніше звичайного.

– Я думаю, що не варто їх недооцінювати, – по-діловому чітко кинула Лу, не обертаючись до некромантки.

Саме тому вона не помітила легкої усмішки, яка на мить торкнулася губ жінки, яка непомітно перевірила якийсь мішечок на поясі. Навряд чи найманка не захистила себе від контратакувальних заклинань, а значить утихомирювати її доведеться по-старому.

– До того ж хто сказав, що це збіговисько тільки міських? Там можуть бути й охоронці, – додала Лу, зупинившись на перехресті, щоб озирнутися на всі боки. Одна з доріг вела за місто до цвинтаря, а друга несподівано тяглася вгору, до королівського замку.

– Так, логіка є…

Не ставши сперечатися, Анна тільки глибоко зітхнула, потягнувшись подумки назад. Першим із чорноти відгукнувся Кіран. Він ішов за ними й був трохи ближчим від їхнього третього сподвижника.

Тримаючись якомога непомітніше, він одночасно ретельно приховував свої емоції. Занадто яскраві та надто явні, вони могли привернути увагу марракша, а розкриватися передчасно не вартувало.

І нехай Кіран досить добре маскувався у темряві, зрівнятися з тим, хто крався за ним йому не вдавалося. Потягнувшись до нього, Барс спершу навіть розгубилася, вирішивши, що демон загубився. На мить жінка відчула дещицю роздратування, що спалахнула, але вилитися в лайку вона не встигла.

«Марракш близько.» – ледве чутно прошелестіла темрява, не дозволивши торкатися себе.

Після того, що сталося в кабінеті ректора, вони з Найєм не обмовилися і словом. Між ними все ще була стіна недомовок, а тепер ще й глухого роздратування. Здається, витівка дружини з браслетом серйозно зачепила демона, але зараз Барс було відверто начхати на ніжні почуття чоловіка. З цим можна буде розібратися і пізніше.

Власне, він вважав так само і діяв дуже чітко. Зараз у них була спільна справа і всі непорозуміння, роздратування, образи та чвари залишилися осторонь.

Тим часом Лу вела їх уперед і вперед. Дорога все тяглася і не згортала, і вже скоро стало зрозуміло, що Лу веде їх не просто у бік замку. Вона веде їх у замок із боку парку.

Що б не задумав марракш, декорації для своєї останньої вистави він вибрав воістину королівські.

«Це пастка.» – виринувши з тиші, безапеляційно припечатав Най.

Його напруга і легке роздратування чудово відчувала й Анна, що прямувала за Лу, і Кіран.

«Так? Анько, вертай назад негайно! Ми ж були впевнені, що йдемо на пікнік із шашликами та ромашками!» – відверто блазнюючи, хихикнув Кірт.

«Не хвилюйся, рідний. Буде тобі спершу шашлик, а потім я й ромашки тобі притягну. Посмертно. – Щедро заспокоїла його Барс, оглядаючись на всі боки.

Вулиця, що примикала до стіни, яка оперізувала замковий парк, була обурливо тихою і спокійною. За законами жанру, пастка асоціювалася з темним, похмурим та відверто згубним місцем. На жаль для законів, головним компонентом яких був лиходій дурень, марракш не був ідіотом.

Нічого не мало викликати підозри у жертви.

«Він справді думає, що Анна повірить у те, що групка селян зламає захист замку для того, щоб посидіти на зручній лаві та обговорити справи насущні?» – не поспішаючи вгамовуватися, саркастично кинув Най.

Безтурботність брата та дружини дещо дратували. Особливо безтурботність останньої, за що її хотілося гарненько струсити.

«Най, ми схожі на ідіотів?» – вкрадливо уточнив Кіран, сповільнивши крок.