Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

борсався. От уже діточки пішли тепер! До речі, який у нас нині рік? Агов, дівчино! Ота, що не рюмсає! Ану, скажи!

Кіті пересохлими губами ледве промовила відповідь. Золота маска кивнула:

— Так я й думав, що минуло чимало літ! Чому? З нудьги, скажете ви? Ваша правда. А ще з болю! Це така мука — ви не повірите! Така мука, що я просто не можу зосередитись — і з болю, і з самоти, й через оту черву, що точить мене в пітьмі! Хтось слабший на моєму місці збожеволів би. Тільки не я! З болем я дав собі раду багато років тому, а решту витерпів... А тепер, коли тут стало трохи ясніше і є з ким побалакати, я можу щиро зізнатись вам: мені добре! — кістяк ляснув кощавими пальцями й застрибав туди-сюди. — Трохи закляк — і не дивно, м’язи вже згнили! — та це мине. Всі кістки на місці? Зараз перевіримо... А речі всі на місці? Ні... — голос посмутнів. — Якісь мишенята прийшли і все поцупили. От бридкі мишенята! Зараз переловлю їх за хвости й повисмикую вуса!

Кіті тим часом поволі опускала руку в торбину, під плащ та інші речі, намацуючи кулю з елементалями. Нарешті вона знайшла її й стиснула в спітнілій долоні. Кіті відчувала, що поруч Фред робить те саме, тільки не так спритно; вона боялася, що кістяк зверне увагу на шурхіт. І заговорила — радше для того, щоб відвернути цю увагу, ніж на щось сподіваючись.

— Будь ласка, пане Ґледстоне! — пробурмотіла вона. — Усі ваші речі тут. Ми охоче повернемо вам їх цілими й неушкодженими.

Кістяк з огидним скреготом озирнувся на сто вісімдесят градусів. Нічого там не побачивши, він здивовано схилив череп набік і тоді обернувся назад.

— До кого це ти звертаєшся, дівчатко? — перепитав він. — Чи не до мене?

— Е-е... так. Я думала...

— Що я — пан Ґледстон? Ти що, божевільна чи дурна, як курка?

— Е-е...

— Поглянь на цю руку! — кощава долоня покрутилася на зап’ястку. — Поглянь на цей таз! На ці ребра! — з кожним разом пальці кістяка відсували ветху матерію вбік, оголюючи пожовклі кістки. — Поглянь на це обличчя! — золота маска на мить піднялася, й Кіті побачила череп з вишкіреними зубами та порожніми очними ямками. — Скажи щиро, дівчатко, невже тобі здається, ніби пан Ґледстон живий?

— Е-е... Мабуть, ні...

— Мабуть? Відповідь одна: ні! Ні, він не живий. «Чому?» — спитаєш ти. Бо він помер! Помер сто десять років тому й давно згнив у цій могилі. «Мабуть, ні...» Що це за відповідь? Дурепа ти, дівчатко, й друзі твої так само! До речі... — кощавий палець показав на бронзову табличку збоку саркофага. — Ви читати вмієте?

Кіті мовчки хитнула головою. Кістяк насмішкувато вхопився руками за череп:

— Не вміють читати по-шумерськи, а порпаються в Ґледстоновій могилі! То ви не прочитали, що тут написано: «Залиште Славетного Проводиря спочивати з миром»?

— Ні, не прочитали. Пробачте, будь ласка...

— А далі — про «вічного сторожа», «страшну помсту» й «вибачення не приймаються»?

— Ні, не читали...

Краєм ока Кіті побачила, що Фред трохи опустив свою торбину, не виймаючи з неї правої руки. Отже, він готовий...

— Ну, то чого ж ви сподівалися? Неуцтво карають по заслузі, цього разу вельми неприємною смертю. Оті, перші, теж довго просили прощення. Якби ви бачили, як вони повзали навколішки і благали помилувати їх! Онде вони лежать, — кощавий палець тицьнув у бік примарної стіни. — Ох і нетерплячі були хлопці!. Вже за кілька тижнів прийшли. Один, пам'ятаю, був особистим секретарем пана Ґ. — відданий нівроку чолов'яга: не тільки копію ключа зробив, а ще й Чумне Закляття якось розігнав. Ну, я їх поприбирав, щоб не смітити в могилі; якщо будете слухняні, я й з вами вчиню так само. Ану, зачекайте...

Кістяк перекинув здерев’янілу ногу через край саркофага. Кіті з Фредом перезирнулись, водночас вихопили з рюкзаків кулі з елементалями й пожбурили їх у кістяк. Той обурено махнув рукою, й щось невидиме зупинило кулі в повітрі: вони важко впали на підлогу, та не вибухнули, а зменшились і зникли з жалюгідним чваканням — на плитах залишились тільки дві чорні плямки.

— Я справді не хочу, щоб тут смітили, — з докором промовив кістяк. — За часів пана Ґ. люди були охайніші!

Пан Пенніфізер витяг із свого рюкзака срібний диск і, спершись на ціпок, жбурнув свою зброю в кістяк збоку. Диск врізався в передпліччя запорошеного костюма й міцно застряг там. З-під маски долинув пронизливий вереск:

— О, моя сутність! Ой, як боляче! Срібла я справді не переношу! Ану, чи сподобається тобі, якщо я отак накинусь на тебе, стариганю!

З-під маски вилетіла яскраво-зелена блискавка і вдарила пана Пенніфізера в груди так, що старий відлетів аж до стіни і сповз на підлогу. Кістяк задоволено мугикнув і обернувся до решти товариства:

— Отак! Нехай знає!

Проте Фред знову почав діяти. Він хутко діставав з потаємних кишень один за одним срібні диски і жбурляв їх у кістяк. Від першого диска кістяк ухилився, через другий перестрибнув, третім йому зрізало пасмо сивого волосся. Тепер він уже зовсім вибрався з саркофага і, здається, повернув собі колишню силу: за кожним новим стрибком чи кроком він ставав спритніший, аж поки його порухи зробились майже непомітні.

— От потіха! — кричав він, крутячись і підскакуючи. — Красненько вам дякую, хлопці!

Фредів запас дисків здавався невичерпним: вони линули дощем, поки Нік, Енн і Кіті відступали до сходів. Аж тут ще одна зелена блискавка хлиснула Фреда по ногах. Хлопець упав на підлогу, але тут-таки підхопився — хитаючись, кривлячись із болю, однак цілком собі живий.

Кістяк здивовано зупинився.

— Отакої! — вигукнув він. — Природна стійкість до магії! Не бачив такого ще з празьких часів! — він замислено постукав себе кощавим пальцем по золотих вустах. — Що ж мені з цим робити? Цікаво... Треба подумати. Ага, ось! — одним стрибком він повернувся до саркофага й заходився щось там шукати. — Ану, посунься, Стенлі! Мені потрібен... ось! Так я й думав! — його рука витягла звідти церемоніальний меч. — Отут немає ніякої магії. Просто шмат доброї імперської сталі. Ану, рябий, чи встоїш ти перед нею? Подивимось!

Занісши меч над головою, він рушив уперед.