Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

назад — до входу, й по шкірі в неї пробігав мороз, а уява малювала найстрахітливіші картини. До цієї тривоги додавалося ще й розчарування. Ніколи ще її мрія — повалити чарівників і повернути владу простолюду — не була такою далекою від того, що коїли пан Пенніфізер та його спільники! І які неоковирні були їхні дії! Відверта жадібність її товаришів, розчервоніле й спітніле обличчя старого ватажка, брязкіт коштовних речей у розкритих рюкзаках — усе це зненацька здалося їй безмежно бридким. Насправді Спротив — просто банда злодіїв та розкрадачів могил, і вона, Кіті — одна з них!

— Кіті! Сюди!

Стенлі з Ніком наповнили свої рюкзаки і відійшли вбік. Настала її черга. Кіті наблизилася до пана Пенніфізера. Той нахилився глибше, ніж досі, його плечі й голова зникли всередині саркофага. Він на мить виринув, передав їй маленьку поховальну урну й горщик, оздоблений зміїною головою, і нахилився знову.

— Ось! — його голос віддався дивним відлунням усередині саркофага. — Бери плащ... І посох теж. Це все для добродійника пана Гопкінса, який... о-ох! — так чудово допоміг нам. Ні, звідси не дотягтися... Стенлі, подайте мені, будь ласка, оті речі!

Кіті взяла посох і запхала плащ на самісіньке дно рюкзака, злегка здригнувшись від дотику до холодної й трохи засмальцьованої матерії. Вона бачила, як Стенлі підібрався до краю саркофага й перехилився всередину — його ноги майнули в повітрі. Пан Пенніфізер, що стояв навпроти, притулився до стіни, витираючи лоба.

— Залишилося кілька дрібниць, — пропихкотів він. — А тоді ми... Хай тобі дідько, хлопче! Невже не можна бути обачнішим?

Стенлі — мабуть, із надмірного завзяття — втратив рівновагу й перекинувся до саркофага, впустивши свій ліхтар на підлогу.

Долинув глухий удар.

— Дурню! Якщо ти що-небудь розіб’єш...

Пан Пенніфізер нахилився над саркофагом, та не побачив нічого: там було темно. Чути було тільки шурхіт — Стенлі незграбно вовтузився всередині.

— Вилазь. Тільки обережно! Не зачепи кришталеву кулю!

Кіті підняла з підлоги ліхтар, пошепки лаючи бовдура Стенлі. Він завжди був роззявою, але отак упасти в саркофаг — це занадто навіть для нього. Перебравшись через розбите віко, вона підняла ліхтар над саркофагом, але тут-таки відсахнулася — так раптово й хутко визирнула звідти голова Стенлі. Кашкет сповз йому на обличчя, геть затуливши очі.

— Гоп! — вигукнув він огидним пискливим голосом. — Який я незграба!

Кіті аж кров закипіла в серці:

— Що це за витівки? Ми ж тут не бавимось!

— Мерщій, Стенлі! — вигукнув пан Пенніфізер.

— О, пробачте. Пробачте!

Одначе Стенлі, здавалося, аж ніяк не почувався винним. Він навіть не поправив кашкет і вилазити з саркофага не квапився.

Пана Пенніфізера це вже розсердило.

— Ану вилазь, хлопче, — гукнув він, — бо скуштуєш мого ціпка!

— Вилазити? О, залюбки!

Голова Стенлі загойдалась туди-сюди, ніби під музику, яку було чути лише йому самому. Потім, на превеликий подив Кіті, голова зникла й за хвилину виринула знову. Здавалося, що хлопця це тішило, наче малу дитину: він повторював цю витівку, невиразно регочучи й бурмочучи.

— Ось ви мене бачите! — верещав він з-під кашкета. — А ось — не бачите!

— Хлопець збожеволів, — сказав пан Пенніфізер.

— Вилазь негайно, Стенлі! — промовила Кіті вже іншим голосом. їй зненацька шалено тьохнуло серце.

— То я Стенлі? — перепитала голова. — Стенлі... А що, мені пасує! Старе поважне британське ім’я. Пан Ґ. був би задоволений!

Фред тепер стояв поруч із Кіті.

— Агов... — він незвично завагався. — А чого це в нього так змінився голос?

Голова завмерла, а потім кокетливо похилилася набік.

— Еге ж, — обізвалась вона. — Справді цікаво! І хто ж угадає перший?

Кіті поволі позадкувала. Фред мав рацію. Цей голос аж ніяк не нагадував Стенлі.

— Тільки не думай тікати, дівчатко! — голова шалено загойдалася. — Тільки клопоту наробиш. Ану, подивлюсь на вас ближче!

З саркофага з'явилась кощава рука, що стриміла з ветхого чорного рукава. Голова знову схилилася набік. Висохлі пальці обережно зняли кашкет з обличчя й начепили його на голову набакир.

— Отак буде краще! — промовив голос. — Тепер нам чітко видно один одного!

Під кашкетом блиснуло золотом обличчя, яке не було обличчям Стенлі. Довкола стирчали пасма сивого волосся.

Енн зойкнула й кинулася до сходів. Голова здивовано здригнулась:

— От нахаба! Ми ще навіть не познайомились!

Кощава рука майнула до саркофага, щось звідти витягла й пожбурила навздогін Енн. Кришталева куля з гуркотом упала біля підніжжя сходів і покотилася назустріч утікачці. Енн заверещала й розтяглася на підлозі.

Усі бачили, як куля пролетіла в повітрі. Бачили, як вона впала. Тепер усі поволі обернулися назад до саркофага, з якого щось піднімалося — ліниво, незграбно, клацаючи кістками. Нарешті воно випросталось, огорнуте пітьмою, обтрусило з сурдута порох і забурмотіло, мов стара баба:

— Тільки погляньте, який тут бруд! Пана Ґ. це вкрай засмутило б. Та ще й черва проїла його білизну! Всюди, куди не світить сонце, самісінькі діри!

Істота раптом нахилилася, простягла руку й підхопила довгими висохлими пальцями ліхтар, що лежав на підлозі біля саркофага. Тоді підняла його, мов нічний сторож, і по черзі оглянула спотворені зі страху обличчя. Шийні хребці тріщали, коли череп обертався, й золота посмертна маска сяяла з-під вінця довгого сивого волосся.

— Отже...

Голос, що лунав з-під маски, не мав постійного тону. Він змінювався з кожним звуком, стаючи то по-дитячому пискливим, то басовитим і хрипким, то чоловічим, то жіночим, то гаркаючи по-ведмежому. Чи то істота ніяк не могла обрати щось одне, чи просто тішилася різноманіттям.

— Отже... — повторила вона. — Ви всі тут. П’ять самотніх душ, глибоко під землею, й тікати нема куди. Ну, то як вас звуть?

Кіті, Фред і Нік застигли на півдороги до залізних ґрат. Пан Пенніфізер стояв ще далі — він притулився до стіни над кам’яною полицею. Найближче до сходів була Енн, та вона лише мовчки схлипувала, лежачи на підлозі. Ніхто з них не міг примусити себе відповісти.

— Ну ж бо відповідайте! — золота маска схилилася набік. — Я намагаюся бути дружнім до вас! А це велика ласка з мого боку, якщо врахувати, що я тільки-но прокинувся й виявив, що в моїх речах порпається усміхнений дурник у завеликому кашкеті. Ба більше — гляньте, що сталося з моїм поховальним убранням! Це все він пороздирав, поки