Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

Фред не здригнувся — дістав з кишені свого викидного ножа і, клацнувши, відкрив його.

Кіті була вже коло ґрат, але нерішуче зупинилася біля підніжжя сходів. Нік з Енн тим часом вибігли нагору — вона чула їхній гарячковий тупіт. Сама ж дівчина дивилася на пана Пенніфізера—стійкість до магії не підвела його й тепер. Він рачкував у бік Кіті. Хоч як її чуття волало: «Тікай! Тікай!», вона майнула назад до склепу, підхопила старого під пахви й щосили поволокла його до сходів.

За спиною в неї пролунав шалений Фредів крик. Потім щось свиснуло — і м’яко гупнуло.

Кіті потягла пана Пенніфізера вперед із такою силою, якої вона й сама не сподівалася.

Вони вже проминули ґрати й піднялися на кілька сходинок. Пан Пенніфізер тепер ішов власними ногами. В одній руці він досі стискав свого ціпка, другою хапався за куртку Кіті. Дихав старий часто й важко. Говорити він не міг. Ліхтарів у них не залишилося, тож вони піднімались у цілковитій темряві. Кіті спиралася на посох із могили, намацуючи ним сходи.

Ззаду й водночас знизу долинув голос:

— Аго-ов! Чи є хтось там, нагорі? Мишенята заховалися за шпалери! Ану, скільки їх там? Одне... Двоє! Ой, лишенько, одне ще й кульгаве!

Лице Кіті геть облипло павутинням. Дихання пана Пенніфізера перетворилося на хрипкий стогін.

— Може, повернетесь до мене? — благав голос. — Я такий самотній! А ваші друзі більше не хочуть зі мною розмовляти...

Дівчина відчула, як вуста пана Пенніфізера шепочуть їй у вухо:

— Мені... мені треба... перепочити.

— Ні! Ходімо!

— Не можу.

— Якщо ви не спуститесь униз, тоді... Тоді мені доведеться піднятись нагору!

Глибоко під землею зарипіли металеві ґрати.

—Ходімо!

Ще одна сходинка, ще одна... Кіті не пам’ятала, скільки їх, — та й будь-що вона давно вже заплуталася в рахунку. Вихід, напевно, вже близько. Та пан Пенніфізер слабшав з кожним кроком... Він висів на ній мертвим тягарем.

— Будь ласка! — шепотіла вона. — Ще трохи!

Аж нарешті старий зупинився зовсім. Кіті відчувала, як він корчиться поруч, борючись за кожен подих. Марно вона тягла його за руку, благала обізватися.

— Пробач, Кіті...

Дівчина здавалася. Вона притулилася до увігнутої стіни, взяла з пояса ніж і стала чекати.

У темряві зашурхотіла матерія. Щось затріщало. Кіті занесла ніж...

Усе вщухло.

Аж ось пан Пенніфізер коротко зойкнув — і його потягло в пітьму. Щойно він був тут, а наступної миті вже зник. Хтось потяг від неї сходами щось важке — бум, бум, бум...

Кіті заціпеніла десь на п’ять секунд. А тоді помчала нагору, крізь жмутки павутиння — так, ніби його тут і не було, — раз по раз налітаючи на стіну, спотикаючись на нерівних сходинках. Врешті побачила попереду прямокутник сірого світла — й вилетіла до похмурого просторого нефу, де у вікна світили вуличні ліхтарі, а статуї чарівників безжально спостерігали за її відчаєм.

Кіті прожогом майнула через трансепт, ледве не зачепивши кількох постаментів і перекинувши ряд дерев’яних стільців, — гуркіт від їхнього падіння розлігся всім величезним простором. Обминувши спочатку одну, тоді другу велетенську колону, дівчина трохи сповільнила біг — і тепер, коли могила залишилася далеко позаду, мовчки заридала.

Тільки тепер вона зрозуміла, що, можливо, крутнула ключем у замку.

— Кіті! — долинув з пітьми тихенький голосок.

Серце дівчини шалено тьохнуло. Виставивши перед собою ніж, вона позадкувала.

— Кіті, це я!

Вона побачила тоненький промінець ліхтарика й зблідле, з запалими очима обличчя Енн; та ховалася за високою дерев’яною кафедрою.

— Тікаймо! — непевним голосом промовила Кіті. — Де двері?

—А де Фред? І пан Пенніфізер?

— Енн, де двері?! Можеш пригадати?

— Ні... Можливо, там... У темряві нічого не розібрати. Але...

— То ходімо! Вимкни поки ліхтарика!

Кіті підтюпцем побігла вперед. Енн пошкутильгала за нею. Спочатку дівчина в паніці мчала невідомо куди, не розбираючи дороги. Мерзотна підземна темрява паморочила їй голову, заважала думати. Однак тут, хоч і в пітьмі, повітря принаймні було свіже — це допомагало зосередитись і зорієнтуватись. Високо вгорі виднів ряд блідих вікон — вони знов опинилися в нефі, з протилежного боку від дверей, що вели до аркади. Кіті зупинилась і зачекала, поки Енн наздожене її.

— Двері отам, навпроти!—прошепотіла вона. — Обережно!

— А де?..

— Не питай! — Кіті ступила ще кілька кроків уперед. — А де Нік?

— Пропав. Я не бачила...

Кіті вилаялась крізь зуби:

— Ну й грець із ним.

— Кіті... я загубила торбину..

— Тепер уже однаково. Ми загубили все.

Тільки сказавши це, Кіті раптово усвідомила, що досі стискає в лівій руці магічний посох. Це її трохи здивувало: під час своєї гарячкової втечі вона його зовсім не помічала. Рюкзак із плащем та іншими скарбами залишився десь унизу, на сходах.

— Що це було?

Вони застигли серед темного простору нефу.

— Я нічого не чула...

— Ніби шаркотіння. Чуєш?

— Ні... Не чую. Ходімо!

Ще кілька кроків... Вони радше відчули, ніж побачили високу колону попереду. Кіті обернулася до Енн:

— Коли обійдемо колону, нам знадобиться ліхтарик, щоб відшукати двері. Я не знаю, чи далеко вони.

— Гаразд...

Аж тут просто за їхніми спинами пролунав хуткий шурхіт. Товаришки з вереском майнули звідти в різні боки. Кіті спіткнулась об колону, втратила рівновагу й ляпнулася на підлогу. Ніж вискочив у неї з пальців. Вона вмить підхопилась і озирнулась...

У темряві було чути лише тихенький скрегіт. Ліхтарик лежав на підлозі: жалюгідний промінець падав на підніжжя колони. Енн ніде не було видно.

Кіті потихеньку позадкувала за колону.

Двері до аркади були десь поблизу — Кіті знала це напевно, але де саме, визначити не могла. Не випускаючи посоха, вона кралася вперед із простягнутою рукою, сліпо намацуючи нею шлях уздовж південної стіни нефа.

На її подив і майже нестерпне полегшення, пальці невдовзі торкнулися дерева, і в обличчя потягло справжнім холодним, свіжим повітрям. Двері було трохи прочинено. Кіті заходилася шукати клямку, щоб відчинити двері й протиснутись надвір...

Аж тут вона почула знайомий звук — десь у нефі, зовсім поруч. Тихий стукіт ціпка кульгавої людини.

Кіті затамувала подих. Вона заклякла на самісінькому порозі абатства. Стук, стук... І тихенький-тихенький шепіт:

— Кіті... допоможи...

Цього не може бути. Не може! Вона ступила в бік аркади — й зупинилася.

— Кіті... будь ласка...

Голос був немічний, кроки — непевні.

Дівчина міцно заплющила очі,