Олег Йосипович Говда - Кінь Перуна

крихта за крихтою він поволі збільшувався. Був тут і срібний карбованець, захований найпершим, уже аж чорний од часу... Був і кований браслет, який носила ще прабабця Михая, срібний ніж, вкрадений кимось з рідних на багатому дворі. І ще деякий інший мотлох, не придатний ні до чого, тільки й того, що срібний. Михай зважив у руках все те добро, яке вартувало пари скакунів і ще раз зітхнув. Потім рішуче висипав на ряднину до того, що зібрала громада, і заходився розпалювати вогонь.

У житті людини буває така мить, коли після прийняття якогось, украй важливого рішення, весь позосталий світ перестає для неї існувати. Перетворюється в щось, на кшталт театральних декорацій, і та особа починає відчувати себе над людьми, над бутністю, над законами і звичаями. Для неї уже немає нічого неможливого чи забороненого.

Проходячи повз двір Беркутів, Гнат згадав, що так і не поїв. Тож не замислюючись і на мить, він завернув до хати свого колишнього вірного товариша, а тепер – чи не найгіршого ворога. Не питаючи, є хто вдома чи нема нікого. Та й байдуже це було Гнатові. Увійшов до світлиці, він взяв з дерев’яної таці, прикритої чистим полотном, велику паляницю, подумав хвильку, а тоді потягнув ще й другу. З іншого полумиска, також прикритого рушником, вхопив добрячий шмат вудженої ведмежатини.

«Певно, з тієї ведмедиці, що на Мирославу напала,» – подумав мимохіть і посунув з хати.

На дворі в Беркутів майже біля порога росла стара грушка. Молодий Захар, мандруючи світом, приніс з собою насіння звідкись з Угорщини. Усе літо грушки були напрочуд тверді. Такі, що й жартома нікому не хотілося їх зривати, але зате наприкінці осені, буквально перед самими приморозками, кам’яні плоди несподівано зм’якали і аж розтріскувалися від виповнюючого їх медового соку. А ще ці плоди були добрі тим, що вчасно зірвані, могли лежати, закутані у сіно, до самісінької весни. Захар нікому не шкодував ні насіння, ні прищепів, тож цей сорт тепер ріс майже в кожному дворі.

Глянувши на великі і ще тверді грушки, Гнат криво осміхнувся, вибрав на око найбільш придатну, зірвав і вкинув за пазуху.

– Для коханої нічого не шкода, – пробурмотів своїм темним думкам і ще раз засміявся, хрипко, неприємно і хижо.

...Поки йшов селом, ніхто не стрівся йому по дорозі. Наче люди й справді зникли кудись з того рівня буття, де опинився Гнат. Зникли самі або його витурили геть...

Ліс прийняв парубка, не задаючи жодних питань, як свого... Як звіра. Мовчки вкутав прохолодою, дав напитися джерельної води і постелив м’яке ложе для спочинку. Скелям, горам і деревам було стільки літ і стільки всього довелося бачити на своєму довгому віку, що людські радощі чи біди видавались їм чимось на кшталт дитячих пустощів і образ, які забуваються швидше, ніж висихають на щічках брудні сліди від сліз.

Короткі післяобідні години непомітно промайнули над головою жаркими і тривожними снами. Коли парубок розплющив очі, надворі вже був пізній вечір. Вечір, бо яка ж ніч влітку? До півночі ще виднося, а після півночі – вже виднося, особливо на полонині.

Якусь мить Гнат лежав непорушно, не розуміючи, де він і що тут робить. Сновидіння вимили з душі гіркоту кривди і посіяну нею лють. Йому стало навіть соромно, що він був таким нестриманим, що не зумів знайти слів, якими мав пояснити товаришам своє. А ті все зрозуміли б, мусили б зрозуміти...

Першим порухом парубка було бажання: кинутися назад у село, спробувати знайти Максима і помиритися з ним... Але тут перед його очима знову постала Мирослава... Її пишні груди, знадливі уста, й усі добрі наміри щезли, не залишивши по собі навіть сліду.

– Ох-хо-хо... – зітхнув Гнат і обхопив голову руками.

– Ну, нарешті, – почув раптом неподалік себе голос і підхопився. – А я вже думав, що так і не здогадаєшся покликати.

Парубок зірвався з землі, озирнувся і побачив перед собою маленького дідуся з довгою зеленою бородою. Стріпнув головою, проганяючи видіння, але те не тільки не щезло, а навіть навпаки – весело розреготалося.

– Було тоді трусити кучерями, коли я тобі незримо поради давав, а тепер чого? Паляницю, сподіваюся, приніс?

– Паляницю? – парубок ніяк не міг прийти до тями. – Ти що за мара?

– Я тобі дам Мару, – образився той. – Що, лісовика од відьми відрізнити не можеш? Паляницю, питаюся, приніс?

Парубок лиш мовчки головою кивнув.

– Давай...

Гнат так само без звуку витягнув з-за пазухи паляницю і простягнув лісовикові. Той миттю набив повний рот і з задоволеним бурмотінням заходився жувати.

– То ти лісовик?

– Угу...

– І  ти мені поради давав, там – біля кривої сосни?

– Угу...

Парубок застановився.

– І мислиш: те, що я хочу вчинити з боярівною, знайде виправдання у громади?

«Дівчина, яка забувши про сором, по одному лише слову Максима ладна вночі залишити батьківську оселю і сама прийде до лісу, тільки заслуговує на  покаранння... – одразу ж залунав у його голові тихий голос, хоча лісовик при цьому не переставав жувати паляницю і рота не відкривав. – А що злого в тім, що ти, Гнате, візьмеш це на себе?»

– А як Мирослава потім все одно схоче вийти за нього заміж? – не міг не поділитися найбільшим сумнівом Гнат.

– То й що? Байдуже... – відказав уже вголос лісовик. – Однаково до самісінької смерті буде затаврована... І поскаржитися не посміє, бо хто ж їй повірить, що не хотіла?.. Що не будь-коли, а саме на Купальську ніч було її хитрістю зваблено до лісу. Повір мені: мовчатиме до скону, бо як правда виявиться, то ні коханий Максим, ні Тугар Вовк не подарують зради... А лише так вони вважатимуть її нерозважливість. Бо усю правду знатимеш лише ти і вона... І матимеш ти від того над нею велику владу. Завше... Побоюючись, аби усе, що має трапитися сеї ночі, не вийшло на яв, дівка ще не раз прийде до тебе добровільно. Хоч до шлюбу, хоч опісля. А схочеш, то й грошенят винесе... Адже ні вона, ні батечко не збідніє. Хе-хе...

– А як не вдасться?

Чим ближче було до ночі, тим більше Гнатові ставало якось не по собі. Все ж не серед звірів ріс...

– Ов-в-ва, знайшов чого турбуватится... Таж у ніч на Купала ще й не таке траплялося. Може тобі