Олег Йосипович Говда - Кінь Перуна

невідомо, але свято це бере свій початок од кохання брата з рідною сестрою... Тому й прощається сеї ночі, якщо парубок від пахощів папороті та іван-зілля втратить панування над собою і вчинить наругу. Дівчина, коли вирішує залишатися з ним наодинці, сама буде винувата, якщо не зуміла честь зберегти. Того й палять вогні, аби хоч трохи чари ночі розвіяти... А опудало Морени сюди вже священики Єдиного приплели. Бо пали його чи топи, ні смерть, ні кохання від того не зникнуть. Тому, не сумнівайся. В ніч на Івана Купала самотня дівка в лісі – це дичина, на яку може полювати кожен мисливець. І той, хто перший поклав на неї око, не має жодних переваг перед іншими. 

Вимовивши те все, лісовик крутнувся навколо себе і зник. А на прощання парубок почув, уже звично, його думки.

«Дякую за частунок. І не сумнівайся, в потрібну мить я буду поруч і підкажу що чинити...»

Ще раз переконавши себе, що він нічого не краде, а лиш користається з нагоди, наче підбирає з дороги загублене, покинене іншим, Гнат рвучко підхопився з землі, оправив одежу і рушив у напрямку боярської оселі.

Йшов так, наче підкрадався до нори чуйного борсука. Щоб ніде й не шелеснуло.

...Мирослава була на місці. Притулившись плечима до шорсткого стовбура сосни, поклавши руку на руків’я меча, дівчина сторожко вдивлялася в темряву й уважно прислухалася, сподіваючись невдовзі почути впевнені кроки коханого. Вона, звісно, не належала до тих розніжених, розпещених боярських доньок, що без допомоги прислужників і в карету не сядуть, але й скрадався до неї не тать з проїжджої дороги, а мисливець. Гірський мисливець.

Коли хтось чи щось сильно шарпнуло Мирославу за косу, дівчина, незважаючи на настороженість і готовність до небезпеки, заціпеніла від несподіванки. А в ту мить, як вона все ж змогла розтулити губи, щоб гукнути на допомогу, щось досить тверде, розриваючи уста, забило їй рота. І дівчина відчула, як її зуби мимоволі вгрузають, і що вона вже не лише крикнути, а й поворухнути щелепами не зможе. Спробувала стиснути зуби міцніше, аби розкусити перешкоду, та вони лише зав’язли в чомусь, що смаком нагадувало грушку.

У відчаї, збагнувши, що допомоги не буде і їй доведеться самій боронитися, Мирослава згадала про меч, але було надто пізно. Міцний стусан під груди примусив її зігнутися, а від нестачі повітря руки і ноги зробилися, наче солом’яні. Дівчина ще намагалася чинити опір, але на кволі її рухи напасник навіть уваги не звертав. Вміло і хутко стягнув за плечима заламані в ліктях руки, зашморгнув щиколотки, а тоді, зігнувши ноги в колінах і підтягнувши п’ятки майже до сідниць, тим же шнуром обернув навколо стану і затягнув вузол. Теля, котре зв’язують перш, ніж зарізати, почувалося б краще, аніж Мирослава. Вільною залишалася лише пишна, довга коса, яку дівчина сьогодні так старанно заплітала, мріючи про зустріч з  Максимом...

Уся та шамотанина, яка обом видалася вічністю, не зайняла й кількох хвилин.

Витерши рясний піт з чола, парубок присів поруч полонянки і впевненим рухом переможця провів долонею по її щоці, з задоволенням відчуваючи під зашкарублою рукою оксамитову ніжність шкіри. Дівчина норовливо сіпнула головою вбік, і Гнатова рука ковзнула їй на плече. Тихо розсміявшись, парубок помандрував пушками пальців далі, аж доки не натрапив на твердий горбочок. Одразу ж Мирослава засопіла, заборсалася, але оскільки усі її рухи лише призводили до того, що тугіше затягувалися вузли і спричиняли дедалі нестерпнішу біль, вона невдовзі втихомирилася і лише схлипувала від образи й безсилля. Вона все ще не відала, з ким має справу, і надія на рятунок не полишала дівчину. Адже, врешті-решт її міг викрасти хтось з сусідів-бояр з метою одруження. Тож рано чи пізно, її таки звільнять з пут, а тоді Мирослава усім покаже, чого варта донька Тугара Вовка. Про те, що наругу над нею можуть вчинити одразу, дівчина намагалася не думати... Бо тоді надії на порятунок не залишалося жодної, а так хотілося сподіватися кращого.

«Ну, що? – поцікавився невидимий лісовик. – Зле я порадив? Не вартувало полювання улову?»

«Вартувало,» – так само подумки відказав парубок, задоволено усміхаючись в темряву лісу.

Тепер, коли безборонна дівчина була цілковито у його владі, Гнат не поспішав щось із нею робити. Розумів бо, що згодом, по всьому, однак муситиме звільнити бранку. А тоді його влада скінчиться, і як справа обернеться не хотілося й думати. Тож намагався отримати насолоду від цих хвилин сповна.

...Його руки, здавалося, були скрізь. Мирослава то відчувала, як зашкарублі пальці стискалися на її ніжних персах, наче хотіли розчавити, то впивалися кліщами за бруньки сосків. Ще й так сильно, що сльози мимоволі бризкали з очей дівчини, а стогін зривався з уст... Незважаючи на біль, який завдавали їй тісні пута, вона знову й знову намагалася безсило пручатися. А коли осоружні долоні неквапом, по-господарськи поповзли її тілом нижче, дівчині видалося, що вона задихнеться від огиди. І гіркі сльози від несправедливої, несподіваної і незаслуженої кривди потекли вже нестримним потоком.

Мирославі було і соромно, і боляче... Але кляла вона подумки парубка, який знущався зараз над нею, не за те, що той утратив голову через її красу і вчинив підлість, а що робив це грубо, брутально. Можливо, коли сталося б усе те саме, але незнайомець виявив би до своєї полонянки хоч крихту ніжності, сказав навіть невміло бодай кілька ласкавих слів, усе було б інакше. Дівоче серце завжди схильне до жалю і співчуття... Тож, певно, знайшло б виправдання й цьому наймерзеннішому вчинкові. Легенда про безумство, яке огортає чоловіків на Іванову Ніч, допомогла б йому. Але той, хто зовсім знехтував її почуттями, насмілився наплювати в душу, бо бачив перед собою лише ласий шматок, – заслуговував найжорстокішої помсти. Адже жіночі думки ніколи не пливуть серединою ріки думок і вчинків, а завжди прибиваються до якогось берега. І якщо це не всепрощаюче кохання, то кровожерна ненависть.

Якийсь шурхіт неподалік, у корчах, стривожив парубка, нагадавши йому, що він схопив боярську доньку лише в кількох кроках від оселі. І що Мирославу можуть почати шукати в будь-яку мить. Досить, аби хтось дізнався, що її немає в опочивальні.

Прийшовши до такого висновку, Гнат хутко підхопився з трави, закинув на плече свою здобич і посунув у гущавину, обіруч притримуючи за стегна, аби не сковзнула з рамена. Від цього його одразу ж кинуло в піт, але парубок лиш хитнув головою