Олег Йосипович Говда - Кінь Перуна

Михай перейняв торбинку, розв’язав її, заглянув усередину, тоді зважив у руці і гмикнув:

– З оцього? Меч?

– З цього, Михаю, – скрушно зітхнув Охрім. – Більше у громади немає й дробинки.

Михай мовчки зав’язав торбинку і повернув її Захарові.

– Я, батьку, коваль, а не чарівник. З усього вашого срібла й руків’я доброго не вийде... Краще віднесіть Тугару Вовкові його так. Боярин візьме будь-яке, не сумнівайтеся, аби срібло... Тільки не той це звір, щоб з отари лише вовну стригти. Він і м’ясця захоче...

Охрім та Захар перезирнулися, а тоді Беркут теж опустився на призьбу, показуючи тим, що розмова не завершена.

– Присядь, Михаю, й ти з нами... В ногах правди немає, – мовив повагом старий Лис. – Побалакаємо трохи...

Коваль розвів руками, мовляв, я б охоче допоміг, але нічого не вдію. Однак поруч присів.

– Ти, Михаю, прижився у нашій громаді недавно, – почав здалека Охрім. – Чи знову мандруватимеш, того ми не знаємо, але тут тебе ніхто не кривдив. Правда? Тож маємо надію, що й ти до нас добре дихаєш. Того й прийшли, як до свого... Як до рідного. Біда у нас, Михаю! – урвав він промову так несподівано і жалібно, що навіть Захар стрепенувся. – Помочі треба...

– Беріть, беріть усе! – схопився на ноги циган, і очі його зблиснули наче розжарена штаба, – Життя моє беріть! Для громади! Для батька Захара! Нічого не пошкодую!.. Яка біда?! Кажіть одразу! Що Михай може, Михай зробить! Що не може – теж зробить! – потім рішуче стріпнув кучерями і вдарив себе кулаком у груди, аж загуло і додав тихо, ледь чутно. – Але меча – ні. Вибачте, батьку... Ніяк не старчить того срібла...

Запальна промова цигана була б трохи смішною, коли б не щирість, з якою цей сорокалітній чоловік виголошував її.

– Перекидень об’явився у наших горах, Михаю, – втомлено озвався Захар Беркут. – Вовкулака... І немає на нього іншої управи, лишень срібна зброя...

– Вовкулака? – нерозуміючими очима повів циган з одного на другого. – Що то таке, батьку? Ведмідь – знаю, вовк, кабан, косуля – бачив. Вовкулака – що таке?

– А його, Михаю, досі ніхто з нас не бачив. Лише діди давно розповідали, що бувають такі потвори, які вдень звичайнісінькі люди, а по ночах вовками стають. І не бере їх ніщо, лише вогонь і срібло...

– Вервольф! – зойкнув Михай і у відчаї обіруч схопився за голову. – Вай-вай-вай!.. Вервольф! Тоді біда... Ой-ой-ой!.. Справді біда! Тікати треба. Усій громаді тікати!

– Та годі тобі, чоловіче, – буркнув Охрім. – Ти ж не баба, чого розйойкався, наче молотом по пальцях гупнув?

– Ви не знаєте! Ви не розумієте! Там... – він тицьнув пальцем у напрямку перевалу, що вів до Угорщини. – Там, коли приходить вервольф, зникають цілі села і містечка! Його не можна вбити! Треба тікати!

– Є й на нього спосіб, – спокійно відказав Охрім. – І наші пращурі давали собі з перекиднями раду.

– Срібний меч? – мало не вигукнув циган. – Хто ж насмілиться стати до двобою? Це вірна смерть! Тим більше, що з отого срібла я лише кинджал зроблю, та й то зі сталевою гардою. Зброю ж потрібно таку, щоб на відстані вбивала!

– А якщо стріли поробити? – пожвавішав Захар, що давно вже над тим мислив. – Тут і на дюжину наконечників стане.

– Стріла добре, але вервольф дуже швидкий, може не залишити часу на постріл, а чим тоді воїн боронитиметься?

– Тоді спис?

– Переб’є лапою ратище, – похитав заперечливо головою циган. – То не ведмідь, то пекельна потвора. У неї сила ведмедів, прудкість рисі, а розум людини...

– То що ж робити? – розгубився Охрім. – Мусить же бути якась рада? Ми, звісно, могли б його і спалити, але тоді багато невинних людей загине...

– Топір, – кинув коротко Захар. – В умілих руках бартка кращою за меч буде, а топорище з в’яленої акації і ведмідь не переб’є.

– Вірно, – зрадів Охрім. – Чом ми одразу не подумали? Звісно, що топір! Роби, Михаю, топір! На топір тут стане! Правда, стане?

Коваль зважив ще раз торбинку в руці, зітхнув і згідно кивнув головою.

– Тоді не гай часу. Досвіта аби готовий був!

– Ще до півночі зроблю, – запевнив коваль.

– От і добре... Тоді я опівночі до тебе Максима пришлю, йому й віддаси. І щоб про нашу розмову більше жодна жива душа не знала. З третіми півнями, як усі трохи угомоняться, рушимо на перекидня. Треба, аби він ні про що не довідався...

– А, може, навпаки? – скинувся Михай. – Нехай довідається, що про нього знають, що до двобою готуються? Може, сам втече? Перебереться туди, де спокійніше?

– Ні, Михаю, – твердо відказав Захар. – Попереджений, сильнішим буде, матиме час приготуватися до відсічі. А якщо живим його звідси випустити, то скільки ще шкоди іншим зробить. Ти зможеш спати спокійно, знаючи, що він десь там людську кров п’є?

Циган понуро опустив голову. Потім рвучко підвів і подивився пильно у вічі спершу Захарові, а тоді й Охрімові, а по хвилі роздумів ще раз кивнув головою. Потому, не прощаючись, обернувся до них плечима і зник у кузні. Там присів на ослоні обабіч вистигаючого горнила і надовго замислився. Уже й старійшини давно пішли геть, уже і діти, побачивши, що батькові не до забав, забралися до хати, а він все ще продовжував сидіти, втупившись у затовчену глиняну долівку й не ворушився.

Уже  й сонце сховалося за горою. З-над запруди почали долітати голоси молоді, що веселилася, сходячись над водою святкувати Купала. Запалало над берегом перше багаття...

А коваль все ще думав. Нарешті підвівся і взявся обіруч за важку дубову колоду, на якій було прилаштоване ковадло. Покрекуючи і сопучи, зсунув її набік, став навколішки і заходився розгрібати в тому місці землю. Викопавши досить глибоченьку ямку, видобув з неї глиняний горщик зі щільно припасованою накривкою. Здійняв її і обережно висипав усе зсередини на підстелену ряднину. То був скарб їхнього роду. З прадіда збираний, аби в чорну днину мати за що придбати хліба. Чорних днів було досить, але скарбу досі ніхто не рушив, ба навіть навпаки –