Саймон Бекетт - Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт

— Тобі не слід було брехати, Майкле, — сказала вона й відкинула Аннину голову.

— Ні! — вигукнув Стракан, кидаючись на неї, коли ніж летів униз.

Ми з Броуді рвонули вперед, Стракан схопив свою сестру, але Елен була спритніша за нас. Вона вихопила Анну від Ґрейс, і та заволала криком чистої люті. Залишивши Броуді допомагати Стракану, я підбіг туди, де Елен стискала в обіймах свою доньку.

— Дайте мені її оглянути, Елен!

Вона не відпускала. Пригорнула до себе Анну, і, закривавлені, вони істерично ридали. Але я бачив, що кров була з порізів Елен, маленька дівчинка не постраждала.

«Дякую, Боже». Я з полегшенням опустився на підлогу, позаду мене пролунав голос Броуді:

— Девіде.

Він звучав дивно. Він схопив Ґрейс, затиснув її руки за спину, але вона більше не боролася. Їхні очі не відривалися від Стракана. Він стояв поруч, дивлячись на себе з легким здивуванням.

З його живота стирчало руків’я ножа.

— Майкле… — прошепотіла Ґрейс.

— Усе гаразд, — відповів він їй, але тут у нього підкосилися ноги.

— Майкле! — заволала Ґрейс.

Броуді стримав її, коли вона рвонулася до Стракана. Мені вдалося дотягнутися до нього, і я спробував прийняти його вагу на своє здорове плече.

— Виведіть Анну надвір. Відведіть її до сусідів, — сказав я Елен, коли Стракан опустився на підлогу.

— Він?..

— Просто заберіть її, Елен.

Я хотів, щоб вони були якнайдалі звідси. Сморід газу став таким густим, що аж нудило. Я із полегшенням глянув на портативний обігрівач, який валявся на підлозі: принаймні він не ввімкнений. З такою кількістю пропану, що витікає в кімнату, нам не вистачало тільки відкритого вогню. Я знову подумав, чому Фрейзер так довго порпається з балонами.

Ґрейс, яку досі стримував Броуді, ридала. Я став на­вколішки біля Стракана. Його обличчя побіліло.

— Тепер ви можете відпустити мою сестру, — сказав він хриплим від болю голосом. — Вона нікуди не піде.

Я кивнув Броуді, але він вагався. Та щойно відпустив її, Ґрейс впала біля Стракана.

— О боже, Майкле… — Її обличчя було маскою болю, вона обернулася до мене: — Робіть щось! Допоможіть йому!

Він спробував усміхнутися, взяв її за руку.

— Не хвилюйся, все буде добре. Я обіцяю.

— Не розмовляйте, — сказав я йому. — Намагайтеся не рухатися.

Я заходився оглядати його рану. Погано. Лезо ножа повністю застрягло в животі. Я навіть не міг здогадатися, яку внутрішню шкоду спричинив удар.

— Не дивіться так похмуро… — сказав він мені.

— Просто подряпина, — м’яко сказав я. — Я допо­можу вам лягти рівно. Намагайтеся не рухати ножем.

Лезо було єдиним, що не давало йому стекти кров’ю на смерть. Поки ніж залишався там, де був, він діяв як корок, уповільнюючи втрату крові. Але недовго.

Тепер Ґрейс плакала тихіше. Агресія зникла, вона тримала голову брата на колінах. Я намагався сховати тривогу з обличчя, швидко переглядаючи свої варіанти. Їх було небагато. У нас не було жодної можливості допомогти Стракану, і єдиний фельдшер на острові лежав мертвий у сусідній кімнаті. Якщо ми не зможемо його евакуювати, незабаром він помре, що б я не зробив. Фрейзер прибіг у кухню, перечіплюючись на розбитому посуді й розсипаючи їжу по підлозі.

— Ісусе! — задихнувся він, побачивши Стракана, але зібрався. — Газові балони зачинені в клітці. Я не можу її відчинити.

Броуді насилу пересунув важкий сосновий буфет, що лежав перед задніми дверима, частково загороджуючи їх. Та потім завмер, дивлячись на розбиту кухню.

— Ключі від клітки мають бути десь тут, — сказав він розгублено.

Але навіть якби ми знали, де їх зберігає Елен, це б нічого не дало. Кожна шухляда була витягнута й розбита, вміст розкидано серед решти сміття. Ключі можуть бути де завгодно.

Броуді дійшов такого ж висновку.

— Немає часу шукати. Витягнімо всіх, тоді зламаємо клітку й вимкнемо газ.

Не було жодного безпечного способу перемістити Стракана, але газ не залишив нам вибору. Концентрація була така, що я вже відчував його на смак. Атмосфе­ра на кухні незабаром стане неможливою для дихання. Пропан важчий за повітря, тобто на підлозі, де лежав Стракан, буде ще гірше.

Я коротко кивнув на знак згоди.

— Ми можемо перенести його на стільниці.

Ґрейс плакала, обіймаючи голову брата. Стракан мовч­ки спостерігав за нами. Хоча він, мабуть, був в агонії, вигляд мав надзвичайно спокійний. Майже мирний.

— Просто залиште мене тут, — сказав він, голос його уже слабшав.

— Здається, я сказав вам мовчати?

Він усміхнувся й на мить став схожим на чоловіка, якого я зустрів, коли вперше прибув на острів. Ґрейс пронизливо квилила, з неї рвався тваринний звук горя, вона гладила його обличчя.

— Мені так шкода, мені так шкода…

— Тс-с. Все буде добре, я обіцяю.

Фрейзер і Броуді насилу витягли важкий стіл. Я піді­й­шов до вікна на кухні, сподіваючись, що воно не запечатане. Навіть невелика вентиляція буде кращою, ніж нічого. Але я зробив лише кілька кроків, коли побачив, як Стракан намацує щось у розбитому посуді біля себе.

— Забирайтеся звідси, Девіде, — сказав він, піднявши свою знахідку.

Це була запальничка для газової плити. Він тримав великий палець на кнопці.

— Вибачте, але я нікуди не піду…

— Покладіть це, Майкле, — сказав я, намагаючись говорити впевнено, хоча ніякої впевненості не відчував. На кухні було стільки газу, що одна іскра могла спричинити вибух. Я неспокійно глянув на переносний обігрівач, що лежав поруч. У нього був власний запас пропану, а клітка з великими балонами зберігалася прямо біля кухонної стіни. Якщо тут спалахне газ, все злетить у повітря.

— Я так не думаю… — Бліде обличчя Стракана блищало від поту. — Ідіть, виходьте. Усі.

— Не будьте дурнем, — кинув Броуді.

Стракан підняв запальничку.

— Ще одне слово, і я клянуся, що натисну кнопку зараз.

— На біса, Броуді, заткніться! — сказав Фрейзер.

Стракан усміхнувся як людина при смерті.

— Хороша порада. Я рахуватиму до десяти. Один…

— А Ґрейс? — запитав я, намагаючись протягнути час.

— Ми з Ґрейс залишаємося разом. Правда, Ґрейс?

Вона кліпала крізь сльози, ніби тільки тепер усвідомлюючи, що відбувається.

—