Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

лише використовував її, її тіло. Він у жодному разі не може піклуватися про Кеті так, як я. Я помер би за неї.

Убив би за неї.

Я подумав про свого батька — я знав, що він зробив би в цій ситуації. Він убив би того типа. «Будь чоловіком!» — чув я голос свого батька. Він кричав до мене: «Будь жорсткішим!» Це я мав зробити? Вбити його? Позбутися його? Це був би вихід із цього кошмару — можливість зруйнувати закляття, звільнити Кеті й нас. Коли вона перестане оплакувати його втрату, все скінчиться. Він стане лише спогадом, який легко забудеться, і ми житимемо далі, як раніше. Я можу зробити це тут, зараз, у парку. Я затягну його до ставка і триматиму його голову під водою, доки його тіло не заб’ється у конвульсіях і не розм’якне в моїх руках. Або я можу простежити за ним у метро, стати просто позаду на платформі й різким рухом штовхнути його на колії перед зустрічним потягом. Або підкрастися до нього на безлюдній вулиці, стискаючи цеглину, і розтрощити йому череп. Чому б і ні?

Раптом стогін Кеті став голоснішим, і я впізнав ці звуки — вона видає їх під час оргазму. Потім запала тиша… яку перервало приглушене хихотіння, що було так добре мені відоме. Я чув тріск гілок, коли вони виходили з лісу.

Я зачекав. Потім, ламаючи гілки, почав вилазити з чагарників, дряпаючи і роздираючи руки.

Вибравшись із лісу, я був напівсліпий від сліз. Я витер їх закривавленим кулаком.

Я поплентався геть, у нікуди. Я блукав коло за колом, наче божевільний.

 

6

 

— Жане-Феліксе?

На рецепції нікого не було, і ніхто не вийшов на мій голос. Я трохи зачекав, а потім зайшов до галереї.

Я попрямував коридором до того місця, де висіла «Алкес­та». Знову роздивився картину. Знову намагався прочитати її і знову зазнав поразки. Щось у цьому полотні не піддавалося розумінню, хіба що в ньому був якийсь зміст, який я ще мав зрозуміти. Але що саме?

І тоді я різко вдихнув, помітивши те, чого раніше не бачив. Позаду Алісії, у темряві, якщо нахилитися та уважно придивитися, тіні збиралися разом — наче голограма, яка переходить з двох вимірів у третій, коли ви дивитеся на неї під певним кутом, — і ставав помітним неясний образ… фігура чоловіка. Чоловік, що ховається в темряві. Спостерігає. Шпигує за Алісією.

— Чого вам треба?

Від звуку голосу я підскочив і розвернувся. Жан-Фелікс був не дуже радий мене бачити.

— Що ви тут робите? — запитав він.

Я збирався показати чоловіка на картині і запитати Жана-­Фелікса про нього, але чомусь мені це здалося поганою ідеєю. Натомість я всміхнувся.

— У мене виникло ще кілька питань. Чи зручно вам зараз поговорити?

— Насправді ні. Я розповів вам усе, що знав, і точно нічо­го нового не скажу.

— Взагалі-то з’явилася нова інформація.

— Яка?

— Ну, по-перше, я не знав, що Алісія планувала покинути вашу галерею.

Перш ніж відповісти, Жан-Фелікс якусь мить мовчав. Його голос був натягнутий, немовби гумка, що ось-ось розірветься.

— Про що це ви?

— Це правда?

— Яке ваше діло?

— Алісія — моя пацієнтка. Я маю намір допомогти їй знову заговорити, але тепер я бачу, що, можливо, у ваших інтересах, щоб вона продовжувала мовчати.

— Що це в біса означає?

— Що ж, поки ніхто не знатиме про її бажання піти, ви зможете необмежений час виставляти її картини.

— У чому конкретно ви мене звинувачуєте?

— Я взагалі вас не звинувачую. Просто констатую факт.

Жан-Фелікс засміявся.

— Побачимо. Я зв’яжуся зі своїм адвокатом і подам офіційну скаргу до лікарні.

— Навряд чи ви це зробите.

— І чому ж?

— Ну, бачте, я не розповів вам, як саме дізнався, що Алісія планувала піти.

— Хай хто вам це сказав, це брехня.

— Це була Алісія.

— Що? — Жан-Фелікс мав приголомшений вигляд. — Тобто… вона сказала?