Володимир Кирилович Винниченко - Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко

тільки що приїхала і так скупила за своєю мовою, що...

Грінберг. К сожалению, товарищ Семянников не говорит по-украински...

Софія. Але ж ви балакаєте? Товариш Сергієнко казав мені у Петрограді, що ви чудесно говорите по-українськи.

Грінберг. Да; я изъясняюсь свободно. Я, можно сказать, влюблен в этот прекрасный, богатый язык. Коли ви не дуже будете сміятися з мене за мою вимову, то я з великою приємністю. Я ж сам українець* родився.й виріс на Україні.

Сємянніков. А меня уж вы того... уж извините, я понимать то немножко понимаю, а говорить... (Розводить руками и посміхається.)

Софія. (Весело.) Ну аби розуміли. А хутко й говорить будете. Ну, так от, товариші, я... (Озирається и говорить тихіще.) Я маю доручення з Петрограда. Там дивуються, що у вас тут так мляво посувається справа.

Сємянніков. Извините. Я не совсем понял. Что значит «мляво»?

Грінберг. Медленно, вяло.

Сємянніков. Что же именно вяло? (До Софії.) Вы меня простите.

Софія. (Сміючись.) О, будь ласка.

Грінберг. Почему вяло идетъ дело.

Сємянніков. Ах, вот что! Да, да...

Грінберг. Нічого дивного, товаришко, немає. Ми не маємо вказівок, не маємо грошей. Ми готові кожну хвилину призначить виступ і не рішаємось.

Софія. А сил є досить?

Грінберг. Все робітництво і ввесь гарнізон у наших руках. За Центральну Раду тільки зброд ріжний, хуліга-1 ни та наймані групки вільного козацтва. Нікчемні банди.

Софія. (Виймає з торбинки пакети і листи.) Тут гро-; ші. Поки що тільки п’ятдесят тисяч. Потім буде більше. (Подає.) А це лист вам. (Дає Грінбергові пакет і листи.)

Грінберг. Ага... Дякую... (Чита листа.)

Софія. (Тим часом до Сємяннікова.) А ви давно вже на Вкраїні?

Сємянніков. Месяцев шесть, семь...

Софія. Що ж вам подобається тут?

Сємянніков. Как?

Софія. (Сміючись.) Нравится вам здесь?

Грінберг. (Раптом.) Великолепно! Вотъ этого мы только и ждали. (Сємяннікову.) Прекрасно! Сегодня можно выступать.

Сємянніков. (Радісно.) Неужели?! (Простяга руку до листа.) Ану покажите.

Грінберг. (Немов не помітивши його руху, хова лист в кишеню.) Сегодня ночью выступаем. О, теперь мы покажем этим наемным бандам разбойников. (Софії.) Спасибо вам, товарищ. Дякую дуже-дуже. Ви зробили нам величезну послугу.

Софія. Дуже рада.

Грінберг. Ну, тепер можна йти? Я гадаю, що ми ще побачимось. Ви мою адресу знаєте. Дозвольте вам ще раз подякувать і побажать всього найкращого. (Стискує руку.) Вибачайте, ще одно маленьке запитання. Але чисто особистого характеру... Ви, здається, артистка Петроградського державного театру?

Софія. Так.

Грінберг. Можна вас запитать, яким способом ви наша прихильниця? Коли це є нескромність з мого боку — вибачте, будь ласка.

Софія. О, прошу, я прихильниця всього, що гарне. ' Соціяльна революція — це така грандіозна, величезна 'і річ, що бути байдужим або ворожим до неї може бути людина зовсім тупа або дуже заінтересована в своєму сучасному добробутові, або, як кажуть тепер, в своїх кля-сових, інтересах. Тупою я себе не можу вважати, а щодо клясових інтересів, то мій батько — залізнодорожній робітник, мати — селянка, брати — робітники на заводі. Тільки я та сестра маємо освіту. Але це сталось зовсім випадково. Коли ми були дітьми, то жили в домі відомої артистки Мусалової, може, чули?

Грінберг. Аякже.

Софія. Вона зацікавилась мною й сестрою і присяг-лась, що зробить з нас артисток. І, як бачите, я на сцені. Сестра теж була, але вийшла заміж і покинула.

Грінберг. Це страшно інтересно. Мусалова могла б радіти, коли б не вмерла. Я б за одно це поставив би їй пам’ятника.

Софія. Ну, за добре серце пам’ятників, на жаль, не ставлять.

Грінберг. О, не в доброму серці річ. А в тому, що, дякуючи Мусаловій, ми маємо таку велику артистку, такий талант. (Вклоняється Софії.)

Софія. (Сміючись). Ну, це вже не по-большевицьки, товаришу. Це буржуазність — говорить компліменти дамам. Так, значить, сьогодні вночі? Я думаю, це пройде безкровно?

Г р і н б е р г. О, да! Я думаю... Всього доброго. Бувайте.

Софія. Бажаю успіху. (Прощається і проводжає їх до дверей.)

Грінберг. Дякую. Дякую. (Виходять.)

Софія. (Підходить до дзеркала й поправляє волосся.)

Грінберг. (Входячи.) Вибачайте. Ще на одну хвилинку. (Підходить ближче.)

Софія. Будь ласка.

Грінберг. Ви не можете сеї ночі перейти в нижній етаж або переночувать у когось в другому районі? Річ, бачите, в тому, що ми почнем наступать якраз з цього району. Може бути обстріл. Я боюсь, щоб снаряд не попав до вас.

Софія. О, я не боюсь. Але невже так серйозно? Навіть обстріл? З артилерії?

Грінберг. Все може буть. Я сподіваюсь, що обійдеться й без цього, але... Мені невимовно шкода було б, коли б вам було зроблено яку-небудь неприємність. Я страшно радий, що ми маємо таку чудову, таку... прекрасну товаришку. О, це не комплімент, а щира правда.

Софія. (Сміючись.) Дякую, дякую. Але сподіваюсь, що ніякої неприємности мені не буде.

Грінберг. А все-таки перейдіть у друге місце. Якраз ви в такому районі живете. Дуже вас прошу. Га?

Софія. Ну, Господи! Що я, панночка яка-небудь, од вистрілу в істерику впаду? Я в Петрограді мартовську й октябрьську революції пережила, і то не ховалась, а то тут...

Грінберг. Ну, коли так, то... до побачення (Дуже стискує руку й пильно, виразно дивиться їй в очі.)

Входить Панас, але, побачивши Грінберга, хутко виходить назад.

Софія. До побачення. Всього доброго.

Грінберг. Сподіваюсь, до скорого побачення?

Софія. Я думаю.

Грінберг. (Низько галантно вклоняється й виходить.)

Софія. (Знов чепуриться перед дзеркалом і ввесь час подивляється на двері, з яких виходив Панас.)

Панас. (Входячи.) Можна? Здається, вже зовсім пішли?

Софія. Можна, можна. Вибачайте, що вигнала вас із вашої власної хати.

Панас. О, нічого, це тепер трапляється на кожному кроці. А ви вже з нашими большевиками познайомились?

Софія. З якими?

Панас. Адже це були Грінберг і Сємянніков, тутешні лідери большевиків. Хіба ви не знали того?

Софія. Та невже? Звідки ж мені знати. Я буржуйка, ніяких партій не розумію. Якою була, такою й зосталась. (Лукаво.) Пам’ятаєте, як ви мене колись лаяли за це? Чи ви вже все забули?

Панас. А цікаво, що вони аж удвох прийшли. Вони важні тут персони.

Софія/А ви такий самий упертий лишились, як і були.

Панас. Здається, ви й про себе могли б це саме сказать?

Софія. (Сміючись.) Нічого собі зустріч старих приятелів: з першого ж слова лаятись почали. У мене таке враження, що ми днів на два-три тільки розлучались.

Христя. (Входячи, на порозі.) Софіє, умиватись іди.

Софія. (Весело.)