Хуліо Кортасар - Читанка для Мануеля, Хуліо Кортасар

* * *

А тепер треба перейти міст, це неважко, кілька метрів від дверей готелю, місто підступно, як і завжди, давало ранковий ляпас, опустилося сіре, дощове небо, тхнуло викидними газами, афіші ґвалтували очі, цирк змінював щотижня свою програму електричних кухонь та меблів у кредит, «Renault», «Philips», агентства нерухомості, поточені часом вивіски, давні оголошення: «ВИРОБНИЦТВО ХІРУРГІЧНИХ ІНСТРУМЕНТІВ ІЗ КАУЧУКУ І ПЛАСТИКУ», плакат готелю «Terrass», міст, що веде до площі Кліші, там, на другому краї; але перехід через міст — річ нескладна, є тротуари з парапетами, тож перехожі захищені від смерті під колесами муніципальними указами, штрафами і покараннями; треба перейти, дивлячись на червоний і зелений вогні; у певному розумінні я почуваюся так, ніби найгірше лишилося позаду, підсумоване в цьому готельному плакаті та чайових, лишених на краю брудної стійки; насправді було б перебільшенням стверджувати, що перехід мосту, щоб повернутися, становить проблему.

Ми прокинулися о пів на десяту, штори захищали нас від світанку й від шуму, голова не боліла ані Франсині, ані мені, дарма що спорожнена пляшка коньяку валялася на килимі догори пузом з п’ятьма зірочками; втомлена, Франсина гладила руками мені шию, пригорталася й казала, що хоче їсти і пити, телефон і таріль, довге миття в душі, все однакове, все починається з нового звичайного й передбачуваного дня життя. Я маю замінити мадам Франк аж до першої години, біжімо, сподіваюся, десь поряд є таксі. Звичайно, дівчинко, встигнеш, у темпоральності торгівлі у книгарні нічого не змінилось, я тебе лишу, мов квіточку, під дверима, ти продаси багато романів, нагороджених літературними преміями, і два або три словники, ось побачиш. Я шукав її очі, вона лежала гола й чиста коло узніжжя ліжка, знову була досконалою доброю подругою, бездоганна дистанція між ніччю і ранком, я шукав її очі, бо саме там, можливо, щось могло підказати мені курс, хоч і затьмарений принагідними бурями та відступами, можливе алібі, якщо коли-небудь стане необхідним пояснити, чому я не перейшов мосту, чому я не передав послання Ґарсії. А ти, Андресе? — запитала я його, бо мала запитати про це, бо в тому пошукові моїх очей містилося щось на кшталт прихованої відповіді. Гаразд, я не продаю книжок, відповів, підводячись на ліжку, щоб знайти сигарети, але все-таки маю зробити підсумок цих останніх годин, якими я зобов’язаний тобі, які допомагають — не знаю, чи зрозуміти щось, але, хай там як, рушити вперед, а решта з’явиться мало-помалу, як і вимагає божественна пропорція. Не хочу, щоб ти йшов отак, сказала вона мені, ти вже досить розповів про себе, щоб я боялася, що ти можеш утнути якусь дурницю. Але я, дівчинко, не знаю, що робитиму, і, мабуть, саме в цьому й полягає дурниця. Незважаючи на це все, є одна річ, яку я знаю, і ось вона.

Франсина спершу не зрозуміла, сиділа гола на краю ліжка, ми, як не брати до уваги ліжка, були Адамом і Євою, вигнаними з раю, мить, повна сутіні й минулого, ми закрили обличчя руками, щоб не бачити дня внизу над могилами.

— Дівчинко, я не прошу пробачення за те, що відбулося, хоча це таки спосіб просити його, і не кажи мені «ні» всією своєю рудою головою, бо ти лоскочеш мене косами, і я от-от розсміюся, навряд чи це буде гідний учинок за таких обставин. Учора ти запитувала, чому я хочу принизити тебе, і, можливо, й сьогодні, після цієї пляшки, твого подразненого ануса та інших речей, які ти пригадуєш, ти почуваєшся, мов ганчірка на краю біде. Дозволь мені сказати тобі, що ніхто ніколи не зробив так багато для мене, і то в розумінні, яке я сам насилу можу збагнути і яке, мабуть, видається тобі невиліковним безумством. Найгірше, що я не знаю, чи є якийсь еквівалент, не знаю, що я міг дати тобі, відколи ми зустрілися вчора ввечері в кав’ярні, після мадам Антинеї, пригадуєш, усе, що я сказав тобі, все, що я, дівчинко, ніколи нікому не казав, як-от тобі, бо, крім того, було й інше, твоя шкіра і слина, дозволь мені, дівчинко, сказати тільки це, я не принижував тебе, коли силував пити коньяк і ґвалтував тебе, я не принижував, усе змилося під душем, звісно, дівчинко, правда, що я ґвалтував тебе, правда й те, що ти плакала, а проспавши годину, прокинулася й називала негідником і садистом, а тим часом скручувалася, мов гусінь, тож годилося починати знову, і все було геть по-іншому, ніж першого разу, адже ти знаєш, що було по-іншому, а потім ми заснули сном праведників і нам не снилися ніякі кошмари, і ти вже бачиш, атож, бачиш, що з’явилося в твоїх очах, поглянь лиш у дзеркало й розкажи мені, дівчинко.

— Ні, ти не принижував мене, — майже безгучно мовила Франсина. — Але й ти, Андресе, і ти.

— Гаразд, я вже казав тобі, що нічого не розумію, ця чорна пляма завжди отут, як ці штори, але, збагни, ми їх відсунемо, тільки-но ти сховаєш свої груденята, бо не годиться втрачати панорамну перспективу такого мальовничого цвинтаря, як по-твоєму, і, може, коли-небудь і пляма відсунеться вбік, як ці штори, а позаду буде щось інше, ніж цвинтар, буде, хай йому грець, невідомо що, але щось таки буде, і саме цим я зобов’язаний тобі й мадам Антинеї, атож, не думай, ніби ти єдина спасителька.

— Дурнику, дурнику, чого ти регочеш, якщо насправді ти… Ні, Андресе, я, коханий, не казатиму цього, не ображайся, лиши мені тільки мою хусточку, отак.

Потім ми вже багато не розмовляли, я дививсь, як вона одягається, я теж одягався, думаючи про Ґарделя і його пісню, мовляв, справжній мачо і таке інше. Франсина була не проти вийти на балкон, ми розглядали тупі могили, ганебне увічнення великого неподобства. Мені треба йти, майже одразу сказала Франсина, мадам Франк чекатиме мене. Для неї, зрозуміло, не йшлося про вибір лице або хрест, а почався ще один робочий день. Робочий, кивнув я, цілуючи її так, як ніколи не цілував раніше, що за слова, дівчинко. Я не міг зрозуміти її зі своєю іспанською мовою, для неї