Олекса Кобець - Записки Полоненого, Олекса Кобець

І довго ту зігнуту постать слідила, —

В очах засвітилась печаль;

Аж поклики мужа її сполошили…

А потім — заплакав рояль…»

Третя, серйозніша зутичка у мене з моїм господарем сталася десь отак у липні, знову майже на такому самому грунті — і тут приплутане було його начальство, а четверта й остання — прикріша за попередні — вже геть пізніше, під осінь, напередодні знаменної для мене події, що взагалі круто змінили моє становище в неволі, але про все це — пізніше.

Тепер — кілька слів про село, про угорське село, заселене мадярами, швабами, словенцями й сербами одночасно.

Жило воно влітку 1916 року, як і всякий закуток земної кулі, розворушений війною і втягнутий у війну, єдиними надіями та сподіваннями: ось-ось скоро закінчиться війна, повернуться додому, якщо можуть ще повернутися, робочі руки, і попливе тихе, мирне й повноцінне життя багатого закутка багатої, родючої угорської землі.

Державна мова тут — угорська, панівна нація — мадяри, але переважна частина населення — шваби. Мадяри тримаються звисока із швабами, шваби — з словенцями, а всі разом — із невеличким числом сербського населення на селі. Серби й тут — найупослідженіша нація, і за велике диво треба вважати, що серед сільських поліцаїв є один старенький, сивий уже, добре підтоптаний серб.

Сербську мову я опановую (словник) швидко, а старий серб-поліцай не пропускає жодної нагоди, щоб поговорити зо мною наодинці десь, злодійкувато озираючись на всі боки. Він скаржиться на тяжку долю сербів під мадяром, великі надії покладає (тут голос йому завжди доходить до ледве чутного шепотіння) на те, що російський цар розтрощить тих клятих мадяр і, значить, їхньому братові буде полегкість…

Село за літо зазнає трьох чи чотирьох додаткових мобілізацій: беруть старші, надто вже старі роки, беруть зелену молодь, під кінець літа забирають уже й сімнадцятилітніх хлопчаків.

Усякі накази влади оголошують тут населенню своєрідним і, мабуть, іще спредковічним способом. Ранком чи ввечорі з нотаріяльної управи виходить старий-старий, ще, мабуть, часів угорського повстання, ветеран війни з величезним через плече барабаном, поважно, гордо ступає, стає на перехресті вулиць, п’ять хвилин підряд соковито, з смаком, голосно барабанить, задравши вгору голову з підведеними під лоба очима.

Тоді — де б і коло якої роботи не був громадянин чи громадянка Дуначебу, вони кидають і печене й варене, вилітають за ворота чи браму, і пильно, сторожко слухають.

Закінчивши барабанний вступ закрученим «др-р-р-р…», ветеран набирає повні легені повітря і зичним, добре вишколеним, голосом гукає, зупиняючись після кожного слова:

— Громадяни… слухайте… завтра… вранці… гемайнгауз (нотаріяльна управа)… приймає… торішній хміль… по…

Або:

— Слухайте… громадяни… сьогодні… опівдні… всім… чоловічого… роду… громадянам… по сім… надцять… і п’ятдесят… вісім… років… на… вербунок!

І закінчує тим самим майстерним «др-р-р-р…» Таке розпорядження заміняє собою всі накази, повістки, запрошення.

Живе населення в межах суворо визначних норм: усі лишки харчових продуктів давно відібрано для армії, кожна теличка, підсвинок, гуска, курка — на обліку в нотаріяльній управі.

Щоранку село об’їздить закритий фургон і запитує по дворах, чи не згинула за минулу ніч яка жива тварина. Тоді господар мусить передати фургонщикові трупа: — однаково, чи це дохла курка, чи теличка, бо тільки після такого наочного доказу з господаревого рахунку спишуть здохлу тварину, про що видають господареві величезну посвідку з актом.

Різати для власних потреб усяку живність можна тільки з особливого дозволу, якого — підіть, спробуйте дістати…

М’ясо населення їсть двічі на тиждень, але цей закон легко обійти. Мій господар, наприклад, докопався в продовольчих законах до якоїсь примітки про те, що голубів за надвірну птицю не вважають, на облік не беруть, а, значить, їсти суп із голубенятами можна хоч і щодня. У нього велика голуб’ятня, і так ми й робимо.

В жнива приїхали державні косарки, облягли облогом величезні дуначебські лани буйної, золотої пшениці, скосили всі смуги окремих господарів, населення позвозило всі снопи на одно місце в полі, повивершувало величезні скирти, тут таки з явилися машинові молотарки, спорожнили буйне колосся, люди понасипали тисячі лантухів добірного зерна, навантажили на пароплав, і повезено все це «для потреб армії».

Населенню залишено рівно стільки, скільки мало вистачити до майбутнього врожаю, з найпильнішим обліком усіх можливих змін у складі родин господарів, з передбаченням найдрібніших потреб, як от збільшення пайки на святки, на можливі народження, христини тощо.

І все це — блискавично швидко, астрономічно точно, без скарг, без непорозумінь, без черг… І всю цю величезну статистику й плутаний, складний облік провадить нотаріяльної управи апарат, що складається з… одного мого господаря Йозефа Деннерта.

Правда, не минало, видно, й тут без зловживань, хабарців, політики «найбільшого сприяння» за певну мзду, що інколи, на моїх очах, перепадала нотаріяльному секретареві, під виглядом мішечка картоплі, кошелика фруктів, торбини зерна «для голуб’ятні…»

І одного разу, коли симпатичний Йозеф Деннерт, читаючи свою будапештську газету «Песті-Хірляп», — а читав він тільки мадярську газету, — надибав там, курсивом надруковане, слово в повідомленні про якусь чергову панаму в російських міністерствах, незрозуміле йому слово «казнокрад», так і не пояснене від редакції, і прибіг до мене та просив роз тлумачити значення того загадкового слова, мені дуже бракувало конкретного прикладу з їхнього життя, і дуже кортіло сказати:

— Казнокрад — це трохи, знаєте, нагадує самого Йозефа Деннерта, коли він за невеличку мзду обдурює, тобто, обкрадає державну казну.

Правда, це більше скидалося на звичайне хабарництво, і тому, що не хотілося ображати хорошу людину, — я того разу так і не навів того прикладу, але значіння слова «казнокрад» сільському секретарові Йозефові Деннертові розтлумачив досконало.

Ще дещо з побуту угорського села. Літніми запашними вечорами, так само, як у нас, на Україні, гримить тут улиця веселим гомоном молоді, не тріщать, правда, тини, бо тут їх немає — все більше паркани; до вранішньої зорі лунають дівчачі співи, але співи все якісь тужливі, сумовиті й не такі безмежно хвилясті, не такі мелодійні, як в українському селі.

Неділями, після Служби Божої, все чоловіче населення — діди й хлопчаки — просиджує цілі