Кадзуо Ісігуро - Похований велетень

він зачаклував саму Смерть, але навіть Мерлінові довелося-таки вирушити в інші світи. Де тепер його дім: у раю чи в пеклі? Може, добродій Аксель і вважає Мерліна слугою диявола, та наш чародій не раз застосовував свої сили задля справ, дивлячись на які Бог усміхався. Про Мерлінову відвагу також не варто забувати. Не раз стояв він із нами пліч-о-пліч під стрілами та сокирами ворогів. Дуже навіть може бути, що це — Мерлінів ліс, а посаджено його з єдиною метою: щоб одного дня я міг у ньому знайти пристановище, очікуючи на того, хто хоче знищити плоди нашого великого подвигу, здійсненого того дня. У битві проти драконки загинуло двоє з нас п’ятьох, але добродій Мерлін стояв поруч із нами, не втрачаючи самоконтролю під помахами хвоста Квериґ, бо ж як іще він міг виконати своє завдання?

Коли ми з Горацієм дісталися до лісу, там панували тиша та спокій. Навіть пташка чи дві виспівували в листі, й, хоча гілляччя нестримно гойдалося від вітру, внизу було так тихо, як погожого весняного дня, коли думки старого чоловіка нарешті можуть спокійно перелітати від одного вуха до іншого, а не коли їх одразу підхоплює шалена буря! Відтоді, як ми з Горацієм востаннє були в цьому лісі, минуло, мабуть, уже декілька років. Бур’яни розрослися до страхітливих розмірів, листя кропиви вже завбільшки з дитячу долоню, а одним стеблом можна двічі опоясати дорослого чоловіка. Я залишив Горація на м’якій галявинці, щоби він міг собі попастись, а сам трохи поблукав під кронами дерев. Чому би мені тут не відпочити, спершись на цього доброго дуба? А коли — в належний час — вони прийдуть сюди, що неодмінно станеться, ми зустрінемося з воїном лицем до лиця, як брати за зброєю.

Я продирався через височезну кропиву — чи не для цього я ношу це скрипуче залізяччя, щоби захищати гомілки від болючих опіків? — аж поки дістався до галявини та до озерця, над яким крізь листя видніло сіре небо. Навколо озера, біля самого краю води, росли три величезні дерева, та кожне з них було розколене посередині й усі вони впали кронами у воду. Без сумніву, коли ми були тут востаннє, ці дерева гордо стояли на повний зріст. У них влучила блискавка? Чи, знеможені старістю, вони запрагнули помочі від озера — помочі завжди такої близької, проте недосяжної? Тепер вони можуть пити досхочу, а на їхніх зламаних спинах гніздяться гірські птахи. Чи в такому місці мені судилося зустрітися зі саксом? Якщо він переможе мене, то, можливо, мені вистачить сил доповзти до води. У воду я би не падав, навіть якби мене не стримував лід, адже розбухати під латами — це не надто приємно, та й чи можна сподіватися, що Горацій, сумуючи за господарем, дістанеться вузлуватим корінням до води і витягне звідти мої останки? Та мені доводилося бачити, як поранені у битві товариші понад усе прагнули ковточка води чи як декотрі з них намагалися доповзти до краю річки-озера, незважаючи на те, що тим вони подвоювали свої муки. Чи є якась велика таємниця, яку знають лише вмирущі? Мій старий товариш, добродій Бюель, благав про воду того дня, коли лежав на червоній глині тієї гори. Я казав йому, що в моїй флязі ще залишилася вода, та ж бо ні: подавай йому озеро або річку. «Але ми дуже далеко й від того, й від того», — казав я йому. «Будь ти проклятий, Ґавейне! — кричав він. — Це моє останнє бажання! Хіба ти можеш мені відмовити? Ми ж з тобою товариші, котрі відбули стільки жорстоких битв!» «Але драконка розрубала тебе майже навпіл, — казав я йому. — Якщо я понесу тебе до води, то, перш ніж ми туди дістанемося, мені доведеться йти під літнім сонцем, тримаючи під кожною пахвою по одній твоїй половині». Та він відповідав: «Серце моє зустріне смерть, лише коли ти покладеш мене біля води, Ґавейне, де очі мої зімкнуться під її тихий плюскіт». Ось чого він вимагав, і його не турбувало, чи впоралися ми зі своїм завданням і чи дорого заплачено за його життя. Лише, коли я нахилився, щоби його припідняти, він запитав: «Хто ще вижив?» І я відповів, що пан Міллюс поліг, але ми троє все ще стоїмо в лаві, й пан Мерлін — також. Але він усе одно не питав, чи нашу справу зроблено, а балакав тільки про ріки та озера, а відтак іще й навіть про море. І, тимчасом як у долині вирував запеклий бій, мені залишалося постійно пам’ятати, що переді мною мій товариш і неабиякий сміливець, котрого обрав Артур — як і мене — для виконання надзвичайно важливого завдання. Хіба він забув про свій обов’язок? Я підняв його, й він заволав до небес, лише тепер зрозумівши ціну навіть кількох маленьких кроків. І ось ми опинилися на вершечку червоної гори в час літньої спеки, а до річки звідти — година навіть верхи. І, коли я його опустив на землю, він марив тепер лише про море. Його очі — сліпі, й, коли я хлюпнув йому на обличчя воду з фляги, він подякував мені так, наче внутрішнім зором побачив, що стоїть на березі. «Що мене порішило: меч чи сокира?» — запитав він, і я відповів: «Товаришу, про що це ти? Тебе вдарив хвіст драконки! Та нашу справу виконано, і ти відходиш із честю і славою». «Драконка? — спитав він. — Що сталося з драконкою?» «Усі списи, крім одного, стримлять у її боці, — відповів я, — і зараз вона спить». Але він знову забув про наше завдання й узявся верзти про море та про човен, у якому плавав, коли був маленьким хлопчиком, і в якому одного тихого вечора вони з батьком відпливли далеко від берега.

Коли настане моя смертна година, я теж прагнутиму до моря? Гадаю, мені вистачить і землі. І я не вимагатиму, щоби мене поховали в якомусь конкретному місці, а нехай лише дадуть мені спочити в цих краях, де ми з Горацієм удосталь намандрувалися за ці роки. Ті чорні вдови розкудкудакалися би, якби почули ці мої думки, й одразу нагадали би, з ким я можу розділити своє останнє пристановище. «От дурний лицар! Кому-кому, а тобі треба уважно вибирати місце поховання, бо ще чого доброго станеш сусідом того, кому ти і збавив віку!» Хіба не так вони жартували,