Ольга Юліанівна Кобилянська - Земля

в землю, а голова похилилася безвладно на один бік. Чорне волосся, розплетене на знак жалоби, спливало довгою струєю по її плечах… Ледве держалася на ногах, і нікого не було коло неї, о кого могла була обпертися.

Стояла сама і, здавалося, стоячи дрімала…

Її худе обличчя було жовте, мов віск, а коло уст вирилася морщина, що, вибігаючи із-за ніздря, губилася в кутику уст.

— Ади, яка стала!

— Та й за одну ніч…

— Ей боже!..

Оберталася поволі й автоматично і рушала головою так обережно, неначеб воду в ній мала, одначе се був лише безіменний біль, що займив її голову. Здавалося, що вся її енергія, все життя, що показалися недавно, — загинули. Жаль привів спустошення із собою, котрі ніколи не могли загладитися.

— Вночі зривалася з постелі й бігла до нього! — прошептала Докія старусі до вуха. — Не пам'ятала себе, а сьогодні встала, мов тінь, із постелі та й, як тінь, снується! Її мама тут! Он там стоїть із моїм чоловіком! коло брами та й лопотить. Паскудна така, неначеб просто з пекла прийшла. На світі погана жінка. Як довідалася, що оце небіжчик мав дівчину за свою, так таки була б її вбила за те, що вона лишилася з дитиною, та отак іще… не звінчавшися. Ледве ми оборонили її. Зараз-таки зрання, вчора ще, прибігла та хотіла її бити. «А ти, сяка-така, — кричала, — що ти наробила?» Надвечір, як вона вже лежала, прибігла знов. Щастя, що Василь був дома. Як підвів кулак та які скрикнув на неї, то та зараз десь щезла. Вона хоче, аби дівчина упімнулася у старих, аби її взяли тепер до себе та записали Михайлову партику…

— Ну, та се могли б вони зробити! На їхній хаті тяжить великий гріх! — відказала, погрожуючи, старуха.

— Що вам в голові? — відперла Докія. — Марія мала б її приймати, як вона признала її хлопця убійником? Хіба ви вже не знаєте Марії. Івоніка, може б, і приймив, але вона ніколи в світі. Та й Анна і сама не видержала б. Скільки разів угледіла би Саву, стільки разів зчинила би ґвалт, так як учора. Щастя мали всі, що вона лежала зрання і не знала, як комісія була тут, інакше була би таке завела, що пропав би Сава навіки. Казала мені, що уб'є його сама, як його не покарають.

— Ей, боженьку добрий!

— Але, адіть, адіть, що се Марія робить?

Старуха з сусідками озирнулися.

Із хати вийшла непевним кроком Марія, а за нею вслід Домніка й Ілія. Обоє несли на руках багато речей: одіж, килими, білля, постіль і т. ін. Увійшли просто в купу народу.

— Беріть се, люди добрі! — обізвалася нещасна мати жалісливим голосом. — Беріть віно мойого Михайлика та моліться за його молоду неповинну душечку! Моліться за нього й на те, щоби найшовся душогуб, а Сава нещасний аби не пропадав дурно у криміналі!

І, заридавши вголос, роздавала власною рукою речі померлого сина.

Острим оком слідила Домніка за дарунками, її було жаль за прекрасними, іноді й цілком новими речами, та Марія і її не скривдила. Опроче вона була тут від двох днів господинею і не опускала такої хвилини, де могла б нагородити себе за свої труди. Щоправда, її тронула страшна пригода до глибини душі. Вона сама аж почорніла з жалю; вже й якою самолюбкою була, а в глибині серця в'язала її щира прихильність до оцеї родини. Тому й увихалася безперестанку, прикладала руки без намислу, де лиш сказалася потреба.

— Посмертний обід відбудеться у лісі! — оповіщала твердо, випихаючи то одне, то друге із гурту вперед ґаздині, що роздаровувала речі, та дбаючи, щоб уже комусь «порядному» дісталися в руки дарунки.

— Ми там усе з Ілією прилагодили: закололи безрогу, нарізали качок, я привезла з міста п'ятдесят буханців хліба і сто булок, а в печі у мене допікаються ще колачі з муки таки господарів. Всього буде доволі, а трунків теж не забракне. Івоніка хоче, аби всього стільки було, щоб люди наїлися на цілий тиждень. Ми в лісі поскладали на ковбах дошки, поприкривали полотном та скатертями. Прошу всіх по похороні до лісу. Всіх. Бадьо Івон і Марія всіх туди на хліб за померлого просять. Та й ти, Анно, приходи, — звернулася ласкаво до дівчини, що, мов справдішня тінь, снувала безшелесне між людьми. — Не плач, небого! Се вже тобі нічого не поможе! Тепер уже все минуло!

— Минуло… Минуло… — повторило кілька голосів гуртом, що, не спускаючи дівчини з ока, слідили неустанно за нею.

Дівчина не підвела очей. Вона не плакала, але в хвилі як Домніка промовила ласкаве слово «не плач!», викотилися по її вихуділих щоках грубі сльози з очей…

Та вона не обзивалася.

Мов справді завмерла за одну ніч…

— Умер, та й з тим і покинув її, — докінчила Домніка урочисто й попливла далі між люди.

— Стоїть, як би смерть вступила в неї! — прошептала турботно Докія до сусідки. — Не шкода дівчини? Зроду бідне, та й ще й долі нічого не має!.. Господи милосердний!

І справді, Анна стояла тут, мов смерть гостила би в її грудях… Ще перед дниною звернена всею душею на нинішній день, день святого Михайла, ожидаючи не то всіми нервами, а з цілою поважністю її глибокого єства рішення своєї долі, та замість неї сей удар!

Була цілком знівечена, і проти свого горя, упокорення і страшного жалю цілковито безрадна.

Ніхто, крім Докії, не потішив її, і від нікого не ожидала вона помочі. Як не одні злобно говорили, була сама всьому винна, то й що тут радити? Опроче не була нікому настільки важка, аби хто зайнявся поважно її дальшою судьбою. Ніхто й не почувався до того обов'язку. У неї ж були мати і брат, і їм ялося клопотатися її будучністю. Блукала тепер між людьми, опущена, обзирана та обшіптувана… Із розплетеним волоссям, із горючою свічкою в руці виглядала, мов постать, що виринула з гробу.

— Стань коло мене, доньцю! — прикликала її Докія до себе. — Зараз виноситимуть домовину!

Вона прихилилася слухняно, і її уста стягнулися до якоїсь усмішки та заворушилися. Чи хотіла щось сказати? Не можна було знати. Жаль відібрав у неї голос.

— Та й ти тут, та й ти тут, суко? — роздався пискливий, неприязний голос за нею. — Марш звідси!

В тій же хвилі дівчина похитнулася і була би упала, коли б Докіїне залізне рам'я не обхопило її завчасу. Се була Марія, що, угледівши нещасну дівчину, вдарила її в плечі