Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Сам Норріс, звісно, не сприймав їх усерйоз, але вони зацікавили мого сина і послужили хорошим матеріалом для його листів додому. Саме ці легенди всерйоз привернули мою увагу до заокеанського спадку, вони змусили мене замислитися про те, щоб викупити і відновити родинний маєток, який Норріс показав Альфредові в його мальовничому запустінні, і запропонував придбати його за зовсім незначну суму, оскільки власником будинку був його дядько.

Я купив Ексгемський пріорат 1918 року, але одразу ж був змушений відмовитись, хоча б тимчасово, від планів його реставрувати, бо мій син повернувся з війни безпомічним інвалідом. Упродовж двох наступних років його життя, навіть передавши управління бізнесом своїм партнерам, я не міг думати ні про що інше, крім догляду за ним.

У 1921 році я залишився самотнім фабрикантом-пенсіонером без жодної мети, молодість якого зосталися далеко позаду, тож я вирішив присвятити решту відведеного мені часу облаштуванню своєї нової власності. Навідавши Анчестер у грудні, я познайомився з капітаном Норрісом, вгодованим приємним молодиком, який був доброї думки про мого сина і неабияк допоміг мені у пошуках планів і переказів, що могли прислужитися для майбутніх робіт. Сам Ексгемський пріорат я сприймав цілком байдуже: безформні середньовічні руїни, вкриті лишайниками і поцятковані грачиними гніздами, небезпечно навислі над урвищем, без підлоги чи взагалі будь-яких слідів інтер’єру — голі стіни окремих веж.

Поступово відтвориши вигляд споруди, якою її покинули мої предки понад три століття тому, я заходився шукати робітників для його відновлення. Я був змушений наймати людей за межами поближніх поселень, бо селяни Анчестера були охоплені майже неймовірною ненавистю і страхом перед цим місцем. Почуття було настільки сильне, що іноді воно перекидалося навіть на запрошених працівників, спричиняючи численні втечі; стосувалося ж воно, як виявилося, і пріорату, і його давніх власників.

Мій син розповідав мені, що тутешні мешканці уникали його під час візитів просто тому, що він був де ла Поер, а зараз з тих самих причин і я почувався самотнім вигнанцем, аж доки селяни не переконалися, наскільки я мало знаю про свій спадок. Навіть і тоді вони мене все одно цуралися, так що більшість сільських переказів я був змушений збирати за посередництва Норріса. Мабуть, люди не змогли мені пробачити мого рішення відновити замок, який був для них символом нечестивості; забувши про раціональне мислення, вони вважали Ексгемський пріорат кублом злих духів і перевертнів.

Аналізуючи перекази, які для мене зібрав Норріс, і зіставляючи їх із записами науковців, які вивчали ці руїни, я дійшов висновку, що Ексгемський пріорат стояв на місці доісторичного храму — друїдичної або й додруїдичної споруди, яка була чи не сучасницею Стоунхенджа. Ніхто й не сумнівався, що тут колись проводилися моторошні ритуали, ходили навіть чутки, що з часом ці ритуали перейшли у завезений римлянами культ поклоніння Кібелі[77].

На підземній кладці досі можна було чітко розібрати літери «DIV… OPS… MAGNA. MAT…», знаки Великої Матері, похмуре поклоніння якій колись марно забороняли римським громадянам. Як свідчать викопні рештки, Анчестер свого часу був табором третього авґустіанського легіону, і вважалося, що у них процвітав храм Кібели, він завжди був повний вірян, які провадили там невідомі ритуали під орудою фригійського священика. Легенди стверджують, що кінець старої релігії не поклав край оргіям у храмі, а жерці жили з новою вірою без жодних реальних змін. Так само кажуть, що кінець римського панування не поклав край ритуалам цього культу і деякі сакси навіть долучилися до того, що зосталося від храму, і надали йому нових рис, зробивши його центром культу, перед яким тремтіла половина гептархії[78]. Близько 1000 року н. е. це місце згадується у хроніці як важливий кам’яний пріорат, який слугував обителлю дивному і могутньому чернечому ордену. Він був оточений розлогими садами і не мав захисних мурів, бо люди й самі його боялися. Його не зруйнували вікінги, але після норманського завоювання він, мабуть, серйозно занепав, бо в нього не було жодного попереднього власника, коли 1261 року Генріх Третій передав це місце у подарунок моєму предкові, Ґілберту де ла Поеру, першому баронові Ексгемському.

До цього року не було жодних поганих згадок про мій рід, але тоді мусило трапитись щось дивне. Одна хроніка 1307 року згадує де ла Поерів як «проклятих Богом», а серед сільських легенд і взагалі немає нічого, крім злісного і безмежного жаху в оповідях про замок, який було зведено на фундаментах старого храму і пріорату. Оповідки біля вогнища могли змагатися між собою у страхітливості, а боязкі недомовки та похмурі натяки робили їх ще страшнішими. Мої предки поставали демонським кодлом, поруч з якими Жіль де Ре[79] і Маркіз де Сад[80] здавалися невинними дітьми, на них навіть покладали провину за зникнення селян упродовж кількох поколінь.

Найгіршими персонажами, очевидно, були барони та їхні безпосередні спадкоємці; принаймні, найбільше шепотілися саме про них. Якщо ж раптом спадкоємець виявлявся доброчесним, казали, що він помирав таємничою смертю в юному віці, поступаючись місцем типовому потомству. Здавалося, що в роду існує якийсь внутрішній культ, очолюваний його главою, відкритий навіть не для всіх членів родини. В основі цього культу лежав радше характер, аніж кровна спорідненість, бо до нього належали і ті, хто ставав членом родини, одружуючись у прийми. Так, пані Марґарет Тревор із Корнуола, дружина Ґодфрі, другого сина п’ятого барона, стала уособленням нічного жахіття для дітей всієї околиці, демонічною героїнею жахливої старої балади, яку ще й досі пам’ятали біля кордонів Уельсу. Також збереглася в баладах, хоч і з іншої причини, жахлива історія панни Мері де ла Поер, яка невдовзі після одруження із графом Шрусфілда стала жертвою убивства, вчиненого самим графом у спілці зі своєю матір’ю. Священик, якому вони висповідалися в тому, про що не наважилися розповісти світові, відпустив обом убивцям гріх і благословив їх.

Ці перекази і балади, сповнені грубих забобонів, викликали у мене сильну огиду. Особливо мене дратували їхня живучість і така тривала ненависть до мого батьківського роду; хоча закиди щодо жахливих звичок неприємно нагадали один відомий мені скандал з моїм близьким родичем — кузеном, молодим Рендольфом Делапором із Карфакса, який після повернення з Мексиканської війни оселився серед негрів і став жерцем вуду.

Значно менше мене турбували якісь дивні історії про стогони і завивання у відкритій усім вітрам долині під вапняковою скелею; про замогильний сморід після весняних дощів; про якусь бліду штуку, на яку однієї ночі у чистому полі наступив кінь сера Джона Клейвза; про слугу, який збожеволів від побаченого у пріораті при світлі дня. Ці історії здавалися мені просто моторошними баєчками, і водночас я ставився до них цілком скептично. Важче було ігнорувати згадки про зниклих селян, хоча у середньовічному повсякденні такі події і не були чимось надзвичайним. Надмірна цікавість призводила до смерті, і довкола Ексгемського пріорату на стінах тепер зруйнованих бастіонів не одна відтята голова виставлялася на загальний огляд.

Кілька історій були надзвичайно яскравими, настільки, що я пошкодував, що замолоду не вивчав порівняльної міфології. Існувало, наприклад, повір’я про легіони перетинчастокрилих демонів, які щовечора навідували відьомські шабаші у пріораті — нібито у садах замку саме для них вирощували