Ієн Макьюен - Спокута

звучав ірландський акцент. Сестра поклала Брайоні руку на плече й розвернула бейджик, щоб прочитати прізвище.— Повертайтеся до свого відділення, медсестро Талліс. Гадаю, ви потрібні там.

Ніжно підштовхнувши, вона відіслала Брайоні виконувати свою роботу. Відділення може обійтись і без таких педантів, як вона. Чоловіки навколо вже спали, і вона знову довела свій ідіотизм. Певно, що їм треба спати. Вона просто хотіла дотриматися заведеного порядку. Врешті-решт, це не вона вигадала правила. За останні кілька місяців їй втовкмачували тисячі деталей прийому нових пацієнтів. Звідки їй було знати, що насправді це нічого не значить? Ці обурені думки висотували з неї сили, й коли вона майже дійшла до свого відділення, раптом згадала про тих чоловіків на милицях, що чекали внизу, щоб їх відвели до ліфта. Вона поспішила вниз східцями. Ніша була порожня, не було жодних ознак людської присутності у коридорах. Вона не хотіла виявляти власну нездарність, питаючи у медсестри чи у санітарів. Хтось, мабуть, забрав поранених. Більше вона їх і не бачила.

Її відділення було переповнене й віддане під невідкладну хірургію, але найменування нічого не означало. Воно нагадувало евакуаційний пункт на лінії фронту. На допомогу прибули медсестри і старші медсестри, а п'ятеро чи шестеро лікарів займалися невідкладними випадками. Було тут і два панотця: один сидів і розмовляв з хворим, який лежав на боці, другий молився за скулену під ковдрою фігуру. Всі медсестри були у масках, а лікарі працювали закасавши рукави. Сестри бігали між ліжками, роблячи ін'єкції — мабуть, морфію,— або ставили крапельниці для переливання крові чи плазми з жовтих флаконів, які звисали, мов екзотичні фрукти, з високих переносних стійок. Практикантки снували відділенням, розносячи грілки. Все відділення наповнило тихе відлуння голосів, медичних голосів, яке регулярно перемежалося болісними стогонами і зойками. Всі ліжка були зайняті, й нових хворих лишали на ношах, кладучи у проходах, щоб робити переливання. Двоє санітарів готувалося забирати померлих. Над ліжками схилялися медсестри, знімаючи з поранених брудні пов'язки. Щоразу доводилося приймати рішення, як чинити: робити це ніжно і повільно чи жорстко і швидко, щоб біль тривав тільки одну мить. У цьому відділенні віддавали перевагу останньому варіанту, через що зойки посилювалися. Скрізь відчувався липкий кислий запах свіжої крові, а ще — брудного одягу, поту, мастила, засобів дезінфекції, медичного спирту, а над усім цим витав сморід гангрен. В анатомічному театрі, як виявилося, двом пораненим робити ампутацію.

Оскільки старших сестер вирядили до лікарень швидкої допомоги, то кваліфікованим сестрам додалося роботи, і потоку практиканток, а серед них і Брайоні, визначили нові обов'язки. Сестра доручила Брайоні зняти пов'язку й обробити поранену ногу капрала, який лежав на ношах біля дверей. Не слід було накладати нову пов'язку, доки не огляне хтось із лікарів. Капрал лежав долілиць і скривився, коли Брайоні стала навколішки, щоб пояснити йому все пошепки на вухо.

— Не зважайте, як закричу,— пробурмотів він.— Промивайте, сестро. Не хочу її втратити.

Штанина була розрізана. Бинт здавався досить новим. Брайоні почала його розмотувати, та було неможливо просунути руку під ногу пораненому, тож вона ножицями зрізати пов'язку.

— Мене зачепило на пристані у Дуврі.

Тепер на рані, яка тягнулася від коліна до кісточки, лишилася тільки марля, чорна від обкипілої крові. Сама нога була гола і чорна. Брайоні боялася, що буде гірше, й дихала ротом.

— І як це ви примудрилися? — вона силкувалася надати голосу веселості.

— Та артилерійський снаряд — грюкнув, відкинув мене на бляшаний паркан.

— От не пощастило. Тепер, знаєте, треба зняти цю марлю.

Вона обережно підняла край, і капрал поморщився.

— Порахуйте: раз — два — три,— сказав він,— й одразу рвіть.

Він стиснув кулаки. Вона взялася за край, міцно затиснула між вказівним і великим пальцями, і мигцем потягнула пов'язку. Прилинули спогади з її дитинства, коли на дні народження їй показували знаменитий фокус зі скатертиною. Марля відірвалася з липким рипучим звуком.

— Зараз виблюю,— сказав капрал.

Вона подала йому до рук лоток. Поранений тужився, але більше нічого. У складках шкіри на шиї блищали краплини поту. Рана сягала вісімнадцяти дюймів завдовжки, може, і більше, огинаючи коліно. Шви були неоковирні й неправильні. Тут і там шкіра луснула, оголяючи жирові шари, і малі вкраплення, що нагадували мініатюрні грона червоного винограду, пророслі крізь щілини.

— Тримайтеся,— мовила Брайоні.— Я промию навколо, але рани не торкатимуся.

Вона взагалі не хотіла її торкатися. Нога була чорна і м'яка, як перезрілий банан. Брайоні змочила ватку спиртом. Боячись, що шкіра просто злізе, дівчина ніжно обвела ваткою литки, за два дюйми від рани. Потім знову протерла, натиснувши трохи сильніше. Шкіра задубіла, тому Брайоні притискала ватку, доки поранений не смикнувся. Вона прибрала руку і побачила білу смугу шкіри, уже відкриту. Ватка була чорна. Це не гангрена. Брайоні не могла стримати полегшеного зітхання. Вона навіть відчула, як горло у неї стиснулося.

— Що таке, сестро? — спитав капрал.— Ви можете мені сказати.

Він підвівся, намагаючись глянути через плече. В його голосі чувся страх.

Вона сковтнула й сказала безпристрасним тоном:

— Гадаю, загоюється добре.

Взяла більше вати. Це було мастило, чи жир, змішаний з піском, і відмити буде нелегко. Брайоні очистила шість дюймів, обробляючи шкіру далі навколо рани.

Вона робила це вже кілька хвилин, коли їй на плече лягла рука, і жіночий голос промовив:

— Усе добре, медсестро Талліс, але робити треба швидше.

Вона стояла навколішки, схилившись над ношами, затиснутими між ліжками, тому нелегко було розвернутися. Коли Брайоні обернулася, то побачила тільки одягнену в знайому форму постать, яка вже йшла геть. Капрал заснув, доки Брайоні не стала обробляти рану біля швів. Він здригнувся й заворушився, але не прокинувся. Анестезія виснажила його. Коли ж Брайоні нарешті випросталася, забираючи миску і всю брудну вату, прийшов лікар, і вона була вільна.

Вона вимила руки, і їй дали нове завдання. Тепер усе для неї виглядало по-іншому, коли вона впоралася бодай з одною дрібницею. Їй наказали поїти солдатів, які від виснаження просто попадали. Важливо, щоб вони не зневоднювалися. Ну ж-бо, рядовий Картер. Випийте це, і можете знову спати. Тепер сядьте... Вона тримала невеличкий білий емальований чайник, щоб поранені всмоктували воду з носика, а сама притискала до фартуха їхні брудні голови, немов гігантських немовлят. Знову мила руки і розносила судна. Ніколи ще їй не було це так легко робити. Їй доручили доглядати солдата, пораненого у живіт; до того ж, йому бракувало частини носа. Виднівся кривавий хрящ