Ієн Макьюен - Спокута

у роті й роздертий язик на піднебінні. Її завдання полягало в тому, щоб обмити йому обличчя. Знову ж таки — мастило і пісок забилися під шкіру. Поранений був притомний, як здогадувалася Брайоні, але не розплющував очей. Морфій приспав його, і він злегка погойдувався, наче в такт музиці, що звучала у нього в голові. Коли з-під чорної маски стали проступати риси його обличчя, Брайоні здалося, що це як у книжках її дитинства, з глянсовими порожніми сторінками: треба було потерти олівцем, щоб з'явилася картинка. Вона думала, що цей чоловік може виявитись і Роббі, якому вона гоїть рани, не знаючи, хто це, і ніжно гладила ваткою йому лице, доки не з'являться знайомі риси, і він вдячно заговорить до неї, дізнавшись, хто вона така, і візьме її за руку та, мовчки стискаючи пальці, пробачить їй. Потому він дозволить їй уколисати його.

Роботи прибувало. Їй доручили з пінцетами і лотком піти до сусідньої палати, до ліжка, де лежав льотчик з осколком у нозі. Поранений дивився на неї з острахом, коли вона розставляла своє обладнання.

— Якщо треба виймати, про мене, краще робити операцію.

Руки в неї тремтіли. Але вона здивувалася, як легко опанувала себе, яким бадьорим голосом озвалася до пораненого — без офіціозу медсестри. Вона присунула ширму до ліжка.

— Не дурійте. Ми їх мигцем витягнемо. Як це сталося?

Доки він пояснював їй, що в його завдання входило будівництво злітно-посадкових смуг на полях Північної Франції, його очі невідступно стежили за сталевими пінцетами, які вона брала з автоклава. Вони лежали, щільно складені, у лотку з синьою облямівкою.

— Ми на роботу виряджалися, а тут «фріц» як налетить, ну й скинув свій вантаж. Ми назад, бігом на інше поле, а тут знову «фріц», і ми знову навтьоки. Доки у море не впали.

Вона всміхнулась і відкинула укривало:

— Поглянемо, так?

З ноги змили мастило і бруд, щоб виявити місце на стегні, де у плоті стирчав осколок. Льотчик нахилився вперед, схвильовано спостерігаючи за Брайоні.

— Лягайте на спину,— сказала вона,— я ж маю подивитися, що там.

— Вони мене не турбують, нічого такого.

— Просто лежіть.

На ділянці у дванадцять дюймів виднілося кілька осколків. Там були набряк і невеличке запалення навколо ран.

— Та я не проти них, сестро. Я за те, щоб їх там і лишити, хай будуть,— він непереконливо засміявся.— Буде що показати внукам.

— Там уже пішло зараження,— сказала вона.— І вони підуть углиб.

— Углиб?

— Вам у тіло. Й у кров, і потраплять у серце. Або у мозок.

Здається, він їй повірив. Ліг на спину і зітхнув до високої стелі:

— От чорт вошивий. Ой, вибачте, сестро. Досі про це не думав.

— Полічімо їх разом, гаразд?

Вони так і зробили, уголос. Вісім. Вона злегка штовхнула його в груди:

— Треба виймати. Тепер лежіть. Постараюся якнайшвидше. Якщо це вам допоможе, візьміться за узголів'я.

Його ноги напружились і затремтіли, коли вона взяла пінцет.

— Не затамовуйте подиху. Спробуйте розслабитися.

— Розслабтеся! — презирливо пирхнув він.

Брайоні підтримувала свою праву руку лівою. Було б легше сісти на край ліжка, але це було непрофесійно і суворо заборонялося. Коли вона поклала ліву руку на здорову ділянку ноги, хворий сіпнувся. Вона обрала найменший осколок, який знайшла в цьому гроні. Виступ був косий, трикутний. Вона стиснула його, зачекала секунду, потім витягнула — чітко, твердо, але не рвучко.

— Б...!

Слово вилетіло, відбилося рикошетом по палаті й, здавалося, пролунало кілька разів. Запала тиша, чи принаймні ширма заглушила звуки. Брайоні досі затискала пінцетом скривавлений металевий шматок. Осколок був три чверті дюйма завдовжки й звужувався на кінчику. Почулися тверді кроки. Брайоні кинула осколок у лоток, щойно на обрії виникла сестра Драммонд, яка відсунула ширму. Сестра зберігала абсолютний спокій, читаючи на спинці ліжка ім'я та прізвище пораненого й оцінюючи його стан, а потім стала над ним і твердо подивилася йому в лице.

— Як ви смієте,— тихо і спокійно промовила сестра. І повторила: — Як ви смієте так висловлюватися в присутності одної з наших сестер.

— Простіть, сестро. Просто вихопилося.

Сестра Драммонд з презирством подивилась у лоток.

— Порівняно з тим, через що ми пройшли за ці кілька годин, авіаторе Янґ, ваші поранення легкі. Тому вважайте себе щасливцем. Отже, виявляйте мужність, гідну мундира. Продовжуйте, сестро Талліс.

У тиші, яка запала по тому, Брайоні весело сказала:

— Ну що, почнімо? Лишилося сім. Коли все скінчиться, принесу вам порцію бренді.

Він спітнів, тремтів усім тілом, кісточки пальців побіліли, уп'явшись у залізне ліжко, але поранений не озвався ні звуком, коли Брайоні продовжила виймати осколки.

— Знаєте, можете кричати, якщо хочете.

Але йому не хотілося другого візиту сестри Драммонд, і Брайоні це розуміла. До останнього вона зволікала з найбільшим осколком, витягуючи маленькі. Він піддався не одразу. Поранений здригнувся на ліжку та щось просичав крізь зціплені зуби. З другої спроби осколок шрапнелі застряг у м'ясі за два дюйми під шкірою. Утретє Брайоні легко витягнула його і тепер тримала — чотиридюймовий уламок криці неправильної форми, гострий як стилет.

Льотчик здивовано дивився на це.

— Обмийте його під краном, сестро. Я заберу його додому.

Потім він упав обличчям у подушку й заридав. Може, причиною було слово «додому», а може, біль. Брайоні вислизнула, щоб принести бренді, й затрималася в мийні, де її знудило.

Вона ще довго знімала пов'язки, обмивала і бинтувала вже оброблені рани. Потім почула наказ, якого так боялася.

— Перебинтуйте обличчя рядовому Латимеру.

Вона вже намагалася годувати його з ложки, пропихаючи їжу в те, що залишилося від рота, намагаючись звільнити пацієнта від приниження — розхлюпаної порції. Він відштовхнув її руку. Ковтати було боляче. Половина його обличчя була розбита в кашу. А чого Брайоні боялася ще більше, ніж знімати бинт, то це докірливого погляду його великих карих очей. Що ви зробили зі мною? Він спілкувався лише в один спосіб — тихим звуком «а-а-а», що клекотів десь у піднебінні, схожий на слабкий стогін розчарування.

— Скоро ми все вилікуємо,— повторювала Брайоні, не в змозі вигадати щось інше.

І тепер, наближаючись до його ліжка, несучи перев'язку, вона привітно сказала:

— Вітаю, рядовий Латимер. Це знову я.

Він дивився на неї, не впізнаючи. Вона сказала, що зніме бинт, яким замотана його голова, «і буде все гаразд. Ви вийдете звідси за тиждень чи два,