Ієн Макьюен - Спокута

Не минуло й хвилини, а вони вже були серед людей. Бадьоре весняне повітря не розганяло смороду машинного мастила та гною з ран. Солдатські обличчя й руки були чорні, щоки зарослі щетиною, чорне волосся скуйовджене, і на поранених були бирки травмпунктів, тож усі вони здавалися ідентичними — втікачі від жахливого світу. Ходячі поранені, мабуть, спали стоячи. З холу вибігли ще медсестри й лікарі. Консультант узяв під свою відповідальність сортування хворих і виробив строгу систему відбору. Декого, з важкими пораненнями, повантажили на візки. Уперше за все її навчання до Брайоні звернувся лікар-ординатор, якого вона раніше ніколи не бачила:

— Ви, беріться за цей кінець нош.

Лікар сам узявся за протилежний кінець. Брайоні раніше не доводилося тягати ноші, ще й такі важкі, і це її здивувало. Вони зайшли до лікарні й не встигли пройти десять ярдів по коридору, як дівчина відчула, що ліва рука не слухається. Ноги підкошувалися. У військового були сержантські нашивки. Він був без чобіт, а його синюваті пальці тхнули. Голова у нього була обмотана промоклими бинтами у шарлахово-чорних плямах. На стегні його однострійних брюк чорніла діра, була помітна роздерта рана. Брайоні здалося, що вона бачить розтрощену білу кістку. Кожний їхній крок завдавав йому болю. Його очі були міцно заплющені, але поранений розтуляв і стуляв рота у мовчазній агонії. Якщо Брайоні зрадить ліва рука, ноші, звісно, похитнуться. Заки дісталися ліфта, увійшли туди й поставили ноші, її пальці були майже нечутливі. Доки ліфт повільно піднімався, лікар лічив пульс, різко видихаючи носом. Він не звертав уваги на Брайоні. Коли перетинали другий поверх, вона думала лише про те, що до палати — тридцять ярдів, і про те, чи зможе вона туди донести пораненого. Це її обов'язок — пояснити лікарю, що вона не зможе. Та коли відімкнулися дверцята ліфта, лікар уже повернувся до Брайоні спиною і звелів їй братися за кінець нош. Вона мріяла, щоб її лівій руці додалося сили і щоб лікар ішов швидше. Вона не витримає ганьби, якщо не впорається. Чоловік з почорнілим обличчям розтуляв і стуляв рота, наче жуючи. Його язик покрився білими плямами. Почорнілий борлак здіймався й опадав, і Брайоні змусила себе на це дивитися. Вони дійшли до палати, і їй пощастило, що біля дверей стояло аварійна ліжко. Ноші вже вислизали з пальців. Там уже чекали сестра і кваліфікована санітарка. Коли ноші поставили біля ліжка, пальці Брайоні обвисли, вона не була владна над ними, і смикнула лівим коліном, щоб не втратити рівновагу. Дерев'яна ручка вдарила її по нозі. Ноші захиталися, і медсестра нахилилася поправити їх. У пораненого сержанта з уст вихопився недовірливий скрик, наче він і не уявляв, що біль може бути таким незмірним.

— Заради Бога, дівчино,— пробурмотів лікар. Вони обережно вклали пацієнта в ліжко.

Брайоні чекала, щоб зрозуміти, чи потрібна тут. Але тепер усі троє були заклопотані й не звертали на неї уваги. Медсестра розмотувала бинт, а санітарка закочувала солдату холошу. Ординатор обернувся до світла, щоб прочитати позначки на бирці, відірваній од гімнастерки. Брайоні неголосно бухикнула, і сестра озирнулася, роздратована тим, що та досі тут.

— Ну, не стійте стовпом, медсестро Талліс. Спускайтесь і помагайте.

Вона принижено попленталася, відчуваючи, як у животі зростає порожнеча. Тепер війна торкнулася її життя, а вона першого ж разу не втрималася на рівні. Якщо вона знову потягне ноші, то впустить на півдорозі до ліфта. Але якщо їй накажуть, вона не зможе відмовитися. Якщо ж вона впустить кінець нош, то просто піде — збере у себе кімнаті речі до валізи й поїде до Шотландії — працювати дружинницею в селі[56]. Так буде краще для всіх. Поспішаючи коридором на першому поверсі, вона перестрілася з Фіоною, яка йшла в інший бік, тримаючи ноші за передні кінці. Вона була дужча, ніж Брайоні. Обличчя того, кого вона несла, було повністю сховане під бинтами, виднілася тільки темна овальна діра рота. Дівочі очі перемигнулися, і щось промайнуло у поглядах — шок чи сором від того, що вони нещодавно реготали у парку.

Брайоні вийшла на вулицю й полегшено побачила, що останні ноші вкладають на додаткові візки, а санітари чекають, щоб підкотити каталки. Збоку стояла дюжина професійних медсестер з валізами. Брайоні впізнала деяких зі свого відділення. Геть не було часу спитати, куди їх виряджають. Десь відбувається щось ще гірше. Тепер увагу приділили легкопораненим. Лишалося ще двісті таких. Сестра сказала їй відвести п'ятнадцятьох чоловіків до відділення Беатріс. Вони вервечкою попрямували за нею коридором, як школярі на прогулянці. У декого були руки на перев'язі, в інших — забинтовані голови чи поранені груди. Троє пересувалися на милицях. Ніхто не казав ні слова. Біля ліфтів утворився затор з візків, які треба було спустити в операційні у підвалі, а інші — підняти до палат. Брайоні знайшла нішу, де хворі на милицях могли посидіти, сказала їм не рухатися, й повела інших сходами. Пересувалися повільно, відпочиваючи на кожному сходовому майданчику.

— Уже недалеко,— повторювала вона, але вони, здавалося, не усвідомлюють її слів.

Коли вони дісталися відділення, за етикетом вимагалося представити їх сестрі. У кабінеті її не було. Брайоні повернулася до вервечки, яка з'юрмилася в неї за спиною. Поранені не дивилися на неї. Вони дивилися повз неї, на величезне просторе приміщення вікторіанської доби, з високими колонами, пальмами у горщиках, охайно застеленими ліжками і ретельно випрасуваними відгорнутими простирадлами.

— Зачекайте тут,— сказала вона.— Сестра всім вам знайде ліжка.

Вона швидко пройшла у дальній кінець, де біля пацієнта стояли медсестра і дві санітарки. Одразу ж за спиною Брайоні почулися кроки, наче хтось крався. Це солдати заходили до відділення.

Злякавшись, вона замахала на них руками:

— Повертайтеся, будь ласка, повертайтеся й зачекайте.

Але вони вже розтеклися по всьому відділенню. Кожний обрав собі ліжко. Без указівок, не роззуваючись, без ванни і дезінфекції, без лікарняної піжами, вони вкладались у постіль. Брудне волосся, почорнілі лиця на білих подушках. Сестра рвучко вийшла зі свого кабінету — її підбори врочисто стукотіли на всю залу. Брайоні підбігла до ліжка та схопила за рукав солдата, який лежав горілиць, люляючи свою перев'язану руку. Коли він простягнув ноги, на ковдрі лишилися маслянисті сліди. Це лише її провина.

— Вам треба встати,— сказала вона, коли сестра була вже близько. Брайоні нерішуче додала: — Є ж процедура.

— Хлопцям треба поспати. А процедура потім,— у голосі