Ієн Макьюен - Спокута

послухати людей похилого віку — Армію спасіння, яка виконувала твори Елюара, аранжовані для духового оркестру. В ті травневі дні, ще до того як прийшло повне розуміння подій у Франції, ще до того як у вересні бомбили місто, у Лондоні спостерігалися зовнішні ознаки війни, але ще не прийшло її усвідомлення. Однострої, попереджувальні плакати проти п'ятої колони, два великі бомбосховища, вириті в парках на газонах, і скрізь — похмурий офіціоз. Доки дівчата сиділи у шезлонгах, до них підійшов чоловік з пов'язкою та у кашкеті, вимагаючи показати йому протигаз — Фіона частково заховала його під плащем. А в усьому іншому час був ще мирний і невинний. Побоювання з приводу ситуації у Франції, які зараз поглинали країну, розсіялися в промінні сонця. Мерців поки що не привозили: відсутній — значить, напевно, живий. Все було аж неприродним у своїй нормальності. Доріжками котилися дитячі візки, відкриті в яскравому сонячному світлі, і білі, ніжні, беззахисні немовлята вперше споглядали великий світ. Діти, які уникли евакуації, бігали по траві, галасуючи і сміючись, музики видихали звуки аж понад свої можливості, й шезлонги, як і раніше, коштували два пенси. Важко було повірити, що всього за сотню миль триває військова катастрофа.

Думки Брайоні крутилися навколо цієї теми. Може, Лондон труїтимуть газом, а може, його захоплять німецькі парашутисти, спираючись на п'яту колону, і все це станеться до Лолиного весілля. Брайоні чула одного санітара-всезнайка, який не без задоволення казав, що тепер ніщо не перешкодить німецькій армії. У них нова тактика, а у нас нема, вони модернізовані, а ми — ні. Нашим генералам слід прочитати книгу Ліддела Гарта або прийти до лікарні й за чаюванням уважно послухати санітарів.

У свою чергу, Фіона знай собі розповідала про те, як обожнює свого молодшого брата і які розумні речі він висловлював за вечерею, а Брайоні це слухала та думала про Роббі. Якщо він воював у Франції, то, можливо, його взяли у полон. Або ще гірше. Як Сесилія переживе таку звістку? Коли жвавий музичний дисонанс досяг найвищої точки, Брайоні, схопившись за стілець, заплющила очі. Якщо щось трапиться з Роббі, якщо Сесилїї та Роббі не судилося бути разом... її таємні муки й загальне потрясіння від війни завжди здавалися різними непоєднуваними світами, але тепер вона розуміла, як переплелася війна з її злочином. Єдине можливе рішення — скасувати все минуле. Якщо він ніколи не повернеться... їй хотілося мати якесь інше минуле, бути кимсь іншим, як от угодованою задоволеною Фіоною з її бездоганним життям, яке триває далі, і її лагідною, зманіженою, безтурботною родиною, де у собак і кішок латинські імена, а дім — відомий у Челсі салон для митців. Фіоні можна жити своїм життям, іти вперед і дізнаватися, що станеться. Брайоні ж здавалося, що вона так і проживе сама в одній кімнаті без дверей.

— Брайоні, з тобою все гаразд?

— Що? Так, авжеж. Зі мною все чудово, спасибі.

— Я тобі не вірю. Принести води?

Коли залунали оплески — ніхто, здається, й не помітив, що оркестр грав жахливо,— Брайоні побачила, як Фіона пішла через газон, минаючи музик і чоловіка в брунатному пальті, що здавав в оренду шезлонги, прямуючи до маленького кафе під деревами. Армія спасіння завела «Прощай, прощай, чорний дрозде», виконуючи цю пісню набагато вправніше. Люди в шезлонгах пожвавилися, і дехто зааплодував. Хорове підспівування було трохи вимушеним — незнайомці ловили погляд один одного, коли голоси гучнішали,— але Брайоні рішучо це витримувала. Усе ж таки її настрій покращився, і коли Фіона повернулася зі склянкою води, а оркестр почав попурі зі старих танців, відкривши «Довгим шляхом до Типперері», дівчата заговорили про роботу. Фіона з Брайоні обмінювалися плітками про те, хто з товаришок їм подобається, а хто дратує, і як остогидла сестра Драммонд (чий голос Фіона майстерно імітувала), і що сестра-хазяйка тримається майже так само поважно і недоступно, як сам консультант. Вони згадували дивацькі витівки різних пацієнтів і ділились образами: Фіона була обурена тим, що їй забороняли тримати речі на підвіконні, а Брайоні ненавиділа засинати об одинадцятій,— але робили це з сором'язливим задоволенням, хихочучи, так що інші стали обертатися до них, театрально прикладаючи пальці до вуст. Але ці жести тільки вдавали серйозність, і більшість тих, хто обертався з шезлонгів, поблажливо всміхалася двом молодим медсестрам — медсестрам під час війни — у фіолетово-білій формі, темно-синіх пелеринках і бездоганно-чистих очіпках, які робили їх цнотливими, схожими на черниць. Дівчата відчували свою недоторканність, і їхній сміх дедалі гучнішав — вони від реготу аж квоктали. Фіона виявилася гарною актрисою, і всі її глузи мали перчинку чорного гумору, що полюбляла Брайоні. Фіона по-своєму відтворювала вимову кокні сестри Лембет і безсердечно перебільшувала невігластво деяких пацієнток і їхнє благальне скигління. «Се у м'я серце, сестро. Воно завше не з того боку. У мами моєї було акурат так само. А правда, що дитя у вас виходить знизу, сестро? Ой, а я не знаю, як те у мене буде, бачте, ой, я ж завсіди закупорена. У мене шестеро хлопчаків, потім поїхала я й згубила 'дного, їхала вісімдесят восьмим автобусом з Брикстона. Ма'уть, лишила 'го на сидінні. Ніколи потім не бачила 'го, сестро. Гірко було. Аж усі очі виплакала».

Коли вони поверталися до Площі парламенту, голова у Брайоні була порожня, а ноги аж підгиналися від сміху, тож вона ледь ступала. Вона дивувалася сама собі, як швидко змінився в неї настрій. Її побоювання не зникли, але тимчасово притлумилися, їхня емоційна сила на якийсь час вичерпалася. Дівчата пройшли під руку Вестмінстерським мостом. Хвиль на річці не було, і різке світло пурпурово відблискувало на мулистих берегах, поїдених тисячами земляних черв'яків, від чого у грудках чорніли маленькі нірки. Коли Брайоні та Фіона повернули праворуч, то дорогою від Лембетського палацу побачили лави армійських вантажівок, згуртовані перед центральним входом. Дівчата добродушно застогнали від перспективи знову розпаковувати та розбирати нові матеріли.

А потім вони побачили поміж вантажівок машини швидкої допомоги, а коли наблизились, їхньому зору відкрилися ноші, десятки нош, звалених на землю, і затвердлий брудний одяг темно-зеленого кольору, і скривавлені бинти. Були й солдати, які стояли групами, приголомшені й наче паралізовані, а ті, хто лежав на землі, були завинуті скривавленими бинтами. Лікарняні санітари виймали з кузовів вантажівок гвинтівки. В юрбі рухалося безліч санітарів, медсестер і лікарів. До входу лікарні вивезли п'ять-шість вагонеток — явно замало. Зо мить Брайоні та Фіона стояли, дивлячись на це,