Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

невідомого завтра. Ми марили про себе, ми линули думками до мети, перемагали перешкоди, перелітали хащі лісів, перескакували тисячі кільометрів і опинялись в рідних селах, у власній хаті, серед близьких знайомих. Плили і марили радощами майбутньої зустрічі на Україні. Час на плоті – то був найщасливіший мент серед днів страдницької епопеї втечі.

Під вечір третього дня з лівого боку, в широкій половині замаячила колиба. А це що?! Чи не Луза близько? Треба бути насторожі, щоб не натрапити на ловців-молодчиків. Піймані втікачі на пункті розповідали, що по річках зрідка є селища. Тубільне населення, лакоме на гроші, що платить йому Усевлон за кожного пійманого, полює на втікачів, як на звіря. Висилають на береги стежників-хлопчаків і самі ходять по лісі сухішими місцями в надії піймати добичу.

Ще не зміркували ми, що робити, як з колиби вийшло трьох і попростували до річки. Рішили тікати без надуми. Дуже жалко було злазити з плоту й прощатись з цим швидким конем.

Вбігли в ліс. Якраз натрапили на сухостій. На півночі є величезні на сотні десятин площі такого сухостою. Повстав він від пожежі, або від вітру-гурагану. Височенні дерева повивертало з корінням, повалило одно на друге, потворивши цілі гори непролазних хащів, що дубляться десятки літ.

Іти сухостоєм найбільша мука. Це не хід, а нужденне просування через густі природні барикади. Часто вскочиш у баюру й буквально вилізти не можеш. Забуваєш тоді куди тобі дорога, бо всю енергію скермовуєш на те, щоб з ями вилізти: пнешся, чіпляєшся за дерево, вилізеш на нього, а на друге не доберешся; скачеш, як сила є, хоч ризико велике: або не попадеш чи поховзнешся й полетиш знов у баюру по пояс у воду, або перегниле дерево не витримає, трісне і падаєш на першу-ліпшу гіляку, заплутаєшся, а кругом ріща дряпає по ногах, плечах, лиці. Муки, а не хід. За годину більше не пролізеш, як кілька десятків метрів, а сили витратиш на 20 кільометрів.

Згаряча залізли ми в такий сухостій, і в ньому захопила ніч. Раз були вилізли з нього, та Рибченкові показалась постать. Я напружував слух, не чув нічого і радив виходити, та Рибченко тягнув назад. Навіяний страхом, я ніби справді почув тріск дерева, і ми знов похрискотіли в хащі сухостою. Зі страху залізли далеко й зблудили, даремно намагаючись попасти до річки.

На лихо, випало болото. Вибивалися з сил, хвилювалися, сердились. Мені південь видавався в один бік, а Рибченкові в протилежний. Рвучись у ріжні боки, ми були роз’єднались. Виявилось, що мій компаніон глухий. Шолопаюсь, кричу, а він не обзивається. Це мене болюче вразило. Якже так? Тут за кожним кроком треба прислухатись, а він не має цих важливих для втікача властивостей. Втратив я вже надію побачити його і гірко засмутився. Лиш якимсь чудом напав на нього там, де не сподівався. Умовилися триматись один одного тісніше.

Довго ще ми крутились, продиралися, як через дротяну загороду, та надаремно. Втративши останні сили, помоклі, забризкані в болоті до самих вух, посідали на широчезній сосні. Відчували таку втому, ноги так задубіли, що поворухнути ними несила. Настрій пригноблений, як перший день на пункті. Страхи тьмарили голову. А що, як сухостоєві кінця не буде кілька днів, чи десь в баюру влетимо. Згадали і ведмедів, що серед сухостоїв найбільше водяться.

Постулювались один до одного, поскоцюрблювались і дригонячи задрімали. Не спалося: узявся такий холод, що одежа на нас замерзла, ноги дубіли, всі часті тіла дригоніли, як у параліжі.

Зневіра, розчарування стиснули мозок. Цвяхом вертіла думка: зроблено нерозважний крок, не добитись нам до мети, сконаєм у болоті…

Лежати далі не було змоги – закоценієм. Встали й порачкували по багниськах, натомість вдень при сонці спочинем. Місяць виходив із долини і став нам добрим дороговказом.

Незабаром виходили з сухостою і йшли болотистою низиною. Ліс тут дрібніший і чистіший, тому йти легше. За годину пройшли яких 2 км. Сходило сонце; воно звисока нагрівало ліс і парило холодну нічну атмосферу.

Зупинилися й розвели вогонь, сподіваючись, що серед цієї трясовини й живої душі бути не може. Погрілись, підкусили й прилягли. Сон перемагав. Сухі ялинки горіли й гріли нас. Зі сну схопився я від пекучого болю. Піді мною горіло, пропалило закаблук, пекло в п’яту і штанці тліли. Рибченка не видно з диму. Його давно вже охопив огонь і не взяв зразу тільки тому, що одежа заболочена й мокра.

Підсушились і рушили. Не шукали вже річки, бо, очевидно, далеко від неї. Йшли за сонцем, сподіваючись, що десь недалеко повинна бути ріка Луза, а там і залізниця.

Луза! Як невимовно дороге нам це слово!.. Вона б нас повела, допомагала б, бо вже ж хоч будь-яка тропа-життя, повз неї мусить бути. У ній – наше життя, наш рятунок – дороговказ. Її ми прагнули всім єством…

Ліс рідшав, малів. Ноги стрягли все більше й глибше. Йдучи згарячу, не зміркували звернути вбік та оминути, бо йшли в надії, що болото кінчиться. За півкільометра виднілась біла рівнина. Гадали, що то суха полонина й радісно спішили.

Обманула нас та рівнина тяжко. Болото переходило в справжню трясовину-мочарище: стрягли по коліна, далі по пояс, у пахви. А вода холодна, ледова, пронизує до самих кісток.

Що робити? Назад? Шкода труду. У бік? – те саме. Почалапали за сонцем в надії на Бога.

Ішли, скачучи на корчі колишніх дерев. Не багато помагали вони. Глянеш на корч, ніби й цілина, а чалапнеш – і вскочиш по пояс. Пока витягнеш ногу з баговиння, поки закинеш другу та прилізеш до нового корча, то й з сили виб’єшся. А спочити ніде. Та й боязко в холодній воді по пояс стояти – відпочивати. Єдині рідкі дерева на 10 – 15 кроків служили за оази, де можна було, обнявшись за стовбур, постояти на вохкості. Тонкі, підгнилі деревини не витримували й валились разом з нами. Десятки разів доводилося з головою впірнати. Скільки разів ми зашпортувались і падали, заливаючись водою, захлинаючись у болоті – не перелічити.

Барахтались півдня. Знемощіли, виснажились, падали від найменшого спотику. Ледве-ледве волоклись, більше чалапаючись рачки на четверьох, хапались за кущі, осоку, корчі, дерева. Ще година, ще півгодини й попадали б певне, навіки.

Частіше приставав Рибченко. Він мав величезні, з простої грубої шкіри, чоботи. Вони набухли в воді й не згиналися в ходнях. Повні води, болота, мали таку вагу, що він ледве-ледве підносив їх.

Раз Рибченко упав і забарахтався. Я брив на кілька кроків попереду і не зважав на це. Нагло чую: фр… рят… бр…ом… Оглядаюсь. Рибченко весь по вуха борсається й відхлипує в багні. Скоріш приліз до нього, схопив за плече –