Джордж Мартін - Вмираюче світло, Джордж Мартін

баньші, але зовсім здалеку, так що ці ледь помітні звуки могла видавати якусь іншу тварину.

Небо на сході вже почало світлішати, коли він уловив у шумі вітру звуки музики, уривки мелодії відчаю, яка була йому так добре знайома. Він наближався до даркдонського міста.

Дерк сповільнив рух, потім завис у повітрі. Він розгубився і засмутився, бо не побачив жодних слідів Джаана Вікарі. Можливо, він помилився. Можливо, Вікарі повів у себе мисливців у протилежному напрямі. Але навряд це було так. Швидше за все, Дерк пролетів над ними, ніким не помічений у темряві ночі, і сам їх не помітив.

Він полетів назад тим самим маршрутом. Тепер вітер бив йому в обличчя, і він відчував на щоках крижаний дотик примарних пальців Ламії-Бейліс. Дерк сподівався, що при світлі дня йому легше буде виконати своє завдання.

Зійшов Хеллей, за ним одне за одним здійнялися Троянські Сонця. Тонке пір'я хмар швидко мчало небом, а по землі під деревами клубочився ранковий туман. Поступово чорний ліс світлішав, перетворювався на жовто-коричневий. Всюди були душителі, що обіймали один одного, як незграбні коханці. Червоне світло зорі тьмяно відсвічувало від їхніх вощених гілок. Дерк піднявся вище, поле огляду поширилося. Він побачив річки, що блищали в променях сонця, величезні темні озера, вкриті зеленою плівкою, що поглинала сонячне світло, побачив сніг, вірніше, те, що йому здавалося снігом, поки він не наблизився і не розгледів, що це брудно-біле покривало плісняви, затягнув величезний шматок лісу.

Він побачив лінію розлому уорлорнської кори – скелястий рубець, що перетинав ліс із півночі на південь такою прямою смугою, наче її провели лінійкою. Широка повільна річка з низькими топкими берегами. Сірий, вищерблений вітрами скеля самотньо височіла над заростями душителів, які оточили його основу щільним кільцем, а кілька дерев безглуздо стирчали в різні боки на верхівці. Але стрімкі стіни скелі були зовсім голими, якщо не брати до уваги кількох білих плям лишайника і скелета величезного птаха в гнізді.

Він не побачив ні Джаана Вікарі, ні мисливців.

Пізнього ранку Дерк почав відчувати втому, рука знову захворіла, надії почали згасати. Ліс простягався під ним величезним жовтим килимом без кінця і краю, і в цих безмовних просторах, у цьому нескінченному лісі, оповитому саваном сутінкового світла, Дерк намагався знайти самотню людську фігурку. Він повернув назад у бік Крайн-Ламії, вирішивши, що залетів надто далеко. Він продовжував пошук, але тепер рухався не прямою, а зигзагами, напружено вдивляючись у лісові зарості. Дерк дуже втомився. Ближче до полудня він вирішив літати колами над районом, де ймовірність зустрічі з Вікарі була найбільшою, просуваючись по спіралі у бік центру.

Дерк почув крик баньші.

І цього разу добре його бачив. Він летів зовсім низько, майже торкаючись вершин дерев, далеко позаду нього. Баньші рухався дуже повільно і тихо, його чорне трикутне тіло здавалося нерухомим, як і розпластані крила, наче він ширяв у потоці даркдонського вітру. Коли йому треба було повернути, він знаходив висхідний потік повітря і плавно ковзав по широкому колу, поступово знижуючись. Дерку нічого іншого не залишалося, як Піти за ним.

Баньші знову протяжно гукнув.

І тоді він почув відповідь.

Дерк миттєво зібрався і, легко торкнувшись кнопки апарату управління, почав швидко спускатися, прислухаючись. Звук був слабким, але його походження не викликало сумнівів: брейтські собаки заливались диким гавканням, гавканням страху та злості. Дерк втратив з уваги баньші, але тепер це не мало значення - він рушив на північ, в той бік, звідки, як йому здалося, долинув швидко затихлий гавкіт собак.

Десь поблизу здійнявся пес.

Дерк насторожився і стривожився. Якщо він летітиме надто низько, собаки почнуть гавкати на нього, а не на лазні. Так чи інакше, становище ставало небезпечним. Пальто з хамелеонової тканини робило його фігуру майже непомітною на тлі неба Уорлорна, але яскравий блиск сріблястого скутера приверне увагу будь-кого, хто спроможеться глянути на небо, а коли поруч кружляє баньші, це станеться напевно.

Але якщо він хоче допомогти Джаану Вікарі та своїй Джіні, у нього не залишається іншого виходу. Він міцно стиснув у руці рушницю і продовжував спускатися. Під ним швидкі води зелено-блакитної річки наче ножем розтинали лісову хащу. Дерк попрямував до неї, напружено вдивляючись уперед, озираючись назад. Він почув гуркіт бистрини і знайшов її. Зверху ця частина річки виглядала жахливо. Голі скелі стирчали з-під води, як гнилі зуби, коричневі та безформні, потік сердито шумів навколо них, збиваючи білу піну, душителі впритул підступали до нього з обох боків. Нижче за течією річка розширювалася, заспокоювалася. Дерк подивився туди, потім назад у бік бистрини. Він перетнув річку, покружляв, знову перетнув її.

Гучно загавкав собака, до нього приєдналися інші.

Дерк подивився вниз по течії річки і побачив чорні крапки в тому місці, де течія здавалася повільнішою. Крапки збільшувалися, приймаючи контури людей. Маленька квадратна фігурка в жовто-коричневому одязі йшла по воді, долаючи течію. Інша виднілася на березі поряд із шістьма величезними псами.

Людина у воді повернула до берега. Дерк помітив, що в руках він тримав рушницю. Цей невисокий присадкуватий чоловік з товстими руками і ногами і блідим обличчям був не хто інший, як Саанел Лартейн, тейн Лорімаара, а на березі стояв сам Лорімаар, який тримав кілька собак. Ніхто з них не дивився нагору. Дерк сповільнив рух, щоб не виявитися надто близько.

Саанел вибрався з води на берег, де стояв Лорімаар. Річка, як і раніше, відділяла їх від Крайн-Ламії. Але, звичайно, вони намагатимуться перейти річку десь в іншому місці. А поки обидва мисливці вирушили далі вниз за течією, незграбно пробираючись крізь зарості трави, душителів, перебираючись через скелі, що тяглися вздовж берега.

Дерк не пішов за ними. Він мав скутер, і він знав, куди вони прямували. Якщо виникне потреба, їх легко можна буде знайти. Але де решта? Де Розеф та його тейн? Де Гарс Джанасек? Дерк розвернувся і полетів у зворотному напрямку, вгору за течією, почуваючи себе набагато впевненіше. Коли мисливці розділилися, з ними буде легше мати справу. Продовжуючи оглядати береги, сподіваючись побачити інших мисливців, які теж могли шукати переправу, він швидко летів над річкою. Вода вирувала лише за два метри під його ногами.

Пролетівши близько двох кілометрів на північний схід від бистрини, Дерк побачив Джанасека, з спантеличеним обличчям, що стояв на березі.

Здається, він був один. Дерк гукнув його. Джанасек, здригнувшись, глянув нагору, потім помахав йому рукою.

Дерк опустився. Посадка вийшла невдалою. Вершина скелі, на якій стояв Джанасек, була вкрита гладким килимом зеленого моху, і скутер Дерка, ковзнувши по ньому, мало не сповз у річку, але Джанасек вчасно схопив його за руку.

Дерк вимкнув гравітаційні грати.

- Дякую, - подякував він Джанасека. – Схоже, тут не дуже приємно купатись.