Iрина Давидова - Дамір, Iрина Давидова

Частина 15

— Ліє, бля*ь, відкрий очі! — закричав я, підносячи до її носа вату з нашатирним спиртом.

 

Навіть у мене, сміливого мужика, від страху тряслися руки. Як тільки пролунав вибух, я миттєво рвонув сюди і побачив Лію, яка вже лежала на сходах. Вона втратила свідомість, а кухарка, яка вчасно підбігла, дала мені нашатир, і тепер я намагався привести до тями свою малу.

 

— Відкривай очі, крихітко, давай. Ліє, відкрий очі! — сердився через те, що вона мене не чула, не відповідала на мої вмовляння.

 

Я знову провів ваткою біля її носа, вона, нарешті, заворушилася, і через пару секунд відкрила очі.

 

— Що трапилося? — тихо запитала Лі, а я обережно підняв її на руки і відніс у вітальню на диван.

 

— Щось болить, мала? — стривожено запитав, побачивши, як вона скривилася.

 

— Нормально. Нічого. Просто вдарилася спиною, коли падала. Даміре, що відбувається?

 

— Та одна скотиняка вирішила пожартувати...

 

— А як Вероніка?

 

— Нормально. Все нормально. Вона просто відразу ж кинулася на тебе, щоб прикрити. Але ніхто не постраждав.

 

Я півгодини сидів з Лією, не випускаючи її з рук. Хотів упевнитися, що з нею все нормально, і видихнув тільки тоді, коли лікар її оглянув. Моя мала була ціла, тільки садно виднілося на попереку від удару об сходинку. І мені було страшенно важко бачити цей слід на її тендітному тілі. Необхідно було терміново знайти виродка, який спокусився тепер і на мій будинок. Упевнений: той, хто намагався отруїти мою жінку, підстроїв і цей вибух.

 

— Даміре Тімуровичу, — почув я голос Миколи, і, поцілувавши Лію, наказав прислузі:

 

— Ні на хвилину не залишати Лію Олександрівну одну. За жодних обставин.

 

— Даміре...

 

— Полеж, Лі! Я скоро повернусь.

 

Я швидко пройшов до свого кабінету на першому поверсі, дочекався поки не увійде помічник, і тільки-но він опинився біля мене, одразу ж почав доповідати про виконану роботу.

 

— Вибухівка була саморобною — більше диму, ніж вогню. Хтось хотів налякати Вас.

 

— Як вона там опинилася?

 

— На записах з вуличних камер видно, як людина в чорному кидає згорток у вікно і відразу ж тікає.

 

— Ви все прочесали? Він не міг далеко втекти.

 

— Не міг. Хлопці досі шукають. У нього могла неподалік стояти машина, але в напрямку міста після цього жодна з них не проїжджала повз будинок.

 

— Чорт! У будинку точно нічого немає більше?

 

— Уже перевіряємо. Які будуть розпорядження?

 

— На даний момент підсильте охорону, — задумливо мовив я, і більше не дивлячись на помічника, дістав з кишені телефон, дочекавшись, коли залишуся один, набрав потрібний номер.

 

Тільки брат був у курсі, з ким я підписую контракти, і з ким співпрацюю, а тому, відразу ж вирішив зателефонувати йому. Зараз потрібно бути вкрай обережним, тому що у мене не було права на помилку, бо, зробивши її, підставлю Лію під удар.

 

— Слухаю, — сказав Кирило, через кілька довгих гудків.

 

— Мені погрожували. Треба поговорити.

 

— Ти за містом?

 

— Так. Чекаю тебе.

 

Відклавши телефон, втомлено потер скроні й почув, як двері в кабінет тихо відчинилися. Піднявши погляд, побачив Лію, яка з острахом в очах дивилася на мене. Вона була блідою, а пальці ледь помітно тремтіли, виглядаючи з рукавів банного халата. Мій одягла, мала.

 

— Іди до мене, — неголосно покликав, і вона миттєво зірвалася з місця, а вже через секунду забралася до мене на коліна.

 

— Дамірушка, мені страшно, — сховавши носика мені в шию, прошепотіла вона, і я руками відсторонив її голову, заглядаючи в очі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍