Дмитро Іванович Дорошенко - Нарис історії України. Том 2, Дмитро Іванович Дорошенко

торг і докучали населенню (так зване «покуховне» «поковшовне» та інші), і між Україною й Росією установлено вільну торговлю без усякого мита. Не вдалося Розумовському добитися й права вільних зносин із чужоземними державами, так само, як і увільнити Гетьманщину від участи в загально-імперських війнах і походах та від звязаних із цим тягарів. Гетьманська Україна мусіла взяти участь у Семилітній війні з Прусією. В 1757 р. вислано до Прусії 1000 компанійців, які взяли участь у бою під Еґерсдорфом. Тоді ж вислано з України 8.000 погонців-селян, із котрих, як каже сучасна хроніка, «більша частина в поході померла й тільки дуже невелике число повернулося додому». В 1760 році вислано на фронт знову 2.000 козаків.

Мусіла Україна постачати й тисячі волів для війська. Тяжкі бідування в далеких походах залишили по собі память у народній поезії: збереглися пісні про битву під Кіострином, де загинуло кілька тисяч українців, козаків та погонців.

За Розумовського козацька старшина здобула собі рішаючий вплив на політику в краю. Властиво і в часі перебування гетьмана в Глухові, і в часі його виїздів до Петербурґу краєм правила старшина. Розумовський при виїздах формально передавав їй владу, призначаючи правити генеральних: обозного Семена Кочубея, підскарбія Михайла Скоропадського, писаря Андрія Безбородька, осавула Петра Валькевича й хорунжого Миколу Ханенка. Старшина вже давно звикла дивитися на себе, як на провідну, упривілейовану верству, як на шляхту, і від часів Розумонського сама назва «шляхетство» для означення старшинської верстви входить у загальний ужиток. Вибір Розумовського на гетьмана оживив надії старшини на те, що тепер їй удасться закріпити за собою не тільки своє економічне посідання, але й свої політичні права. За Розумовського входять у звичай загальні з'їзди старшини в Глухові для обміркування важніших справ, і ці зїзди виявляють тенденцію перетворитися в український шляхетський сойм. На одному з таких з'їздів хтось із присутніх старшин виголосив цікаву промову, котра потім ходила у відписах по руках під назвою «О поправленії состоянія Малоросії». Ця промова може служити за показчик політичних і суспільних змагань козацької старшини часів Розумовського, принаймні її освіченої й патріотичної частини. Автор її добре тямить колишню козацьку славу й сумує над упадком войовничого духу на Україні; він ідеалізує давні часи, коли «були в нас сейми або ґенеральні ради», і взагалі видко, що його ідеалом був конституційно-парляментарний устрій української козацької держави, і що він віддавав перевагу польським республіканським порядкам перед російським самодержавієм. Одначе автор промови стояв на чисто шляхетському становищі: на його думку, вся сила політичних прав мала належати самому лишень українському шляхетству, себто козацькій старшині; він уважав за потрібне деякі реформи, але ці реформи мали б тільки розвинути й зміцнити панування та привілеї шляхетського стану в державі. За одно з найбільших лих уважає автор те, що «мужики наші здобули собі самоволю: вільно бродять із місця на місце, безборонно вписуються в козаки, тікають у Польщу, у Московщину», а від цього зменшується хліборобство, несправно виплачуються податки, збільшується безладдя, а дідичі від того терплять утрати та убожіють. Через те автор настоював на забороні вільних переходів посполитих із місця на місце. Між іншим він казав і про потреби судівництва, але знов же так, щоб уся судова влада була в руках шляхетства — старшини.

Справді, за часів Розумовського довершено було реформу судівництва на Гетьманщині, розпочату, як ми бачили, ще за Апостола. Реформу цю переведено вповні в дусі бажань старшинської, чи, як вона тепер себе називала, шляхетської верстви. Як уже згадувано, в 1743 році комісія українських правників склала кодекс законів «Права, по которим судиться малоросійський народ». В основу кодексу покладено Литовський Статут, почасти Магдебурзьке право, почасти українське звичаєве право. Кодекс містив закони про права верховної влади, про привілеї шляхетського стану, про військову службу, закони про карні й цивільні злочини, про право власности та його порушення, про порядок судового діловодства, про спадщину, про міську самоуправу, про відносини дідичів до своїх підданих або кріпаків, про становище чужоземців та іновірців на Україні. Увесь кодекс був перейнятий становим духом, і крізь нього червоною ниткою переходила ідея про упривілейоване становище шляхти в державі. Одначе російський уряд не затвердив цього кодексу. В 1756 році він був пересланий із Петербурґу гетьманові Розумовському, і в Глухові призначено нову комісію для його розгляду. Але й з цього нічого не вийшло, й кодекс так і не діждавсь офіційного затвердження. Одначе неофіційно його почали вживати по українських судах зараз же по його закінченні в 1743 році, про що свідчить значне число копій кодексу, які заховалися до нашого часу. В 1750 році бунчуковий товариш Федір Чуйкевич, видатний правник свого часу, склав наукову працю «Суд і розправа в правах малоросійських», присвячену гетьманові Розумовському. В цій праці проводилася ідея заведення на Гетьманщині шляхетських судів на основі Литовського Статуту так, як це, мовляв, було затверджено ще в статтях Богдана Хмельницького 1654 року, але не було здійснено через війни й брак освічених людей.

Справді, ми знаємо, що в українській козацькій державі від самого її початку існували не статутові, а козацькі суди: Ґенеральний суд, полковий, сотенний і сільський (суд громади). Сотенні суди судили козаків і посполитих. Ґенеральний суд у XVII в. був і вищою апеляційною інстанцією й судом безпосередньо для справ, які до нього впливали. Полуботок упровадив до Ґенерального Суду чотирьох асесорів із освічених бунчукових товаришів. Інструкція гетьмана Апостола, хоч вносила певний порядок і форму в судах, але фактично, як каже Лазаревський, «суд змішала з адміністрацією». Як діючих законів, по судах Гетьманщини і в XVII і в XVIII століттях уживали: Литовського Статуту, «Магдебурзьких прав», «Порядку», «Саксону» та інших збірників. Хоча Розумовському не вдалося перевести офіційної кодифікації законів, але в 1760 році була переведена реформа самого судівництва, і то в дусі ідей Ф. Чуйкевича, які поділялися більшістю старшини, і які лежали також в основі кодексу 1743 року. Цілу Гетьманщину було поділено на 20 судових повітів. У кожному повіті заведено Земський Суд для справ цивільних і Підкоморський Суд для справ земельних. Для карних справ установлено суди Ґродські, замісць полкових, у кожному з десяти полкових міст. Судді мали бути виборні з місцевого шляхетства. Найвищою інстанцією був Ґенеральний Суд, на зразок польського Судового Трибуналу. Він складався з колєгії двох генеральних суддів і 10 виборних депутатів від полків, по одному від кожного полку, також зпоміж місцевого шляхетства. Таким чином, реформа 1760 року впроваджувала властиво реституцію тих судових порядків, які існували на Україні перед повстанням