Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний

- м'яке; витяга: - другий кисет, з синьої шо­вкової матерiї, вишитий червоними квiтками й кругом обса­дже­ний червоними китицями!.. Очi в його заграли; по виду роз­лився усмiх...

- Любо моя!.. кохання моє! - прошептав вiн i весело по­вернув до товариства.

XXIV

РОЗБИШАЦЬКА ДОЧКА

Цiлий тиждень лив дощ, як з вiдра. Цiлий тиждень не виходив Чiпка з двору. Усе собi по хазяйству: то коло то­го, то коло другого.

- Знаєш що, сину? - каже йому одного вечора мати, пря­дучи вовну, - знаєш що? Оце я дивлюся на тебе й на се­бе та й думаю: я вже стара, нiкчемна стала; уже менi ва­жко iнодi й у печi витопити... Чую, як сила моя упада, смерть наближається... Ти б одружився, сину! Не доки йо­го одкладати... Уже, слава тобi господи, другi твоїх лiт дi­тками любуються, а ти все бурлакуєш та, мов загубив що, ходиш... Хiба мало дiвчат у селi? Сподобай яку, та поки пилипiвка не зайшла, одружися, сину... I сам не будеш свiтом нудити, й менi помiч буде!

- Шкода, мамо! Нема по менi дiвчат на селi.

- Чому нема, сину? Он, Христя Бондарiвна, Мотря Кни­шi­вна, або Катря Остапiйчина? Чим не дiвчата?.. Що не­багатi? Та багата й не пiде, сину, на такi злиднi, як у нас... А все ж вони дiвчата, як слiд: хорошого, чесного роду, робочi, слухнянi... Оженися, сину, оженися, мiй го­лубе! Хай хоч на старiсть доведеться менi тебе в парi побачити...

- Шкода, мамо.

- Чого шкода. Шкода, кажуть, лихий чоловiк! Доки ж його отак волочитися? поки й голова посивiє?

- Прийде пора, - прийде сама.

- Хiба яка городянська повiя... А вже доброї не дi­ждеш, щоб прийшла сама.

- Уже яка буде, така й буде.

Замовкла мати: бачить - не переможе сина. Замовк i Чiп­ка, думаючи своє про себе.

Пiсля цiєї розмови дiждали недiлi. Хмурне небо роз­го­динилось, блиснуло сонечко ясне, повiнув вiтрець, стряхла трохи земля.

-Я, мамо, - каже Чiпка, - пiду в Омельник на ярмарок: чи не куплю коняки?

- Боже тобi поможи, сину! Тiльки - навiщо ти на зиму її купиш? Чим її прогодуємо?

- Та вже знайдемо чимсь.

Знявся Чiпка пiсля раннього обiду, пiшов... тiльки не в Омельник, а прямiсiнько до Гудзя на хутiр.

Прийшов до двору, всюди позачиняно, позапирано. Почав Чiпка дьоргати хвiртку, хвiртка була заперта. Двi собаки кинулось до ворiт, брязкаючи цепами.

- Хто там? - гукав голос з двору.

- Це я! Одчинiть!

- Хто - я?

- Чи дядько Максим дома?

- Нi, нема.

- А де ж?

- Поїхали в Омельник на ярмарок.

- А тiтка Явдоха?

- Та й мати ж з ними.

- То це ти, Галю? - пiзнав її Чiпка по голосу.

- А ти хто?

- Та вiдчиняй уже, тодi побачиш!

Пiзнала й Галя Чiпку; хутенько побiгла до хвiртки, од­щепнула.

- Чого це ти прийшов?

- Тебе одвiдати... як поживаєш, моя горличко? Галя мо­в­чала. Глянув на неї Чiпка та й здивувався: пожовкла, з лиця спала, зморщилась...

- Що з тобою, Галю? - аж скрикнув. - На тобi лиця не знать... Ти недужа?

- Та йди вже в двiр, - сердито одказала вона, з нете­р­пля­чкою. - Стану я пiд двором розмовляти...

Чiпка ввiйшов у двiр. Галя зачинила хвiртку, защепнул­а, й повела його в свою хатину.

Хатиночка, як чашечка: невеличка, чиста, ясна, весела. На покутi стояли образи в срiбних шатах, заквi­тчанi васи­льками, гвоздиками, безсмертниками; перед образами на срiбному ретязьку висiла срiбна лампадка. У тому ж таки кутку - стiл столярної роботи; у другому - ліжко, заслане м'яким шовковим коцем; попiд стiною невеличкi стiльцi. Всюди так хороше, чисто; пахощi од василькiв та м'яти окривали всю хату, лоскотали чуття. Чiпцi здалося, що вiн у рай вступив... Усе б гаразд, якби не така сумна Галя!

- Ти нездужаєш, Галю? - знову пита її Чiпка, пильно ди­влячись у вiчi.

- Нi, здорова... Тiльки невесело чогось... так щось за се­рце ссе.

- А я тобi й не дякую за кисет, -мовить, здумавши Чiп­ка. - Спасибi тобi! Чи не сама, бува, й гаптувала?

- Який кисет? - питав Гадя, звiвши на його свої заду­ма­нi очi.

- А той, що ти в мiй вложила, як забув свого...

- Коли? Що це ти - збожеволiв, чи що?

- А хто ж то вложив?

- Та коли?

- Та тодi ж, як мiй вертала.

- А я почiм знаю?.. Стала б я такому... кисет дарувати!! От, ще не видано!.. - веселiше защебетала вона.

По голосу пiзнав Чiпка свою недавню Галю, жартовлив­у й веселу. Серце його зрадiло, очi заблищали.

- Галочко! - почав вiн.

Галя дивилась прямо йому у вiчi гостро-гостро... Чiпцi стало нiяково.

- Та чого це ти справдi сьогоднi така, мов не на той бiк устала? - спитав вiн, сiдаючи близько коло неї.

- А тобi що за дiло?

- Галочко!..

- Геть к бiсу! Все б тiльки дурити... з ума зводити...

- Галочко!..

- Геть, одчепись!..

Устала вона од його, одiйшла, сiла край вiкна, що ви­ходило прямо на поле, та й послала очi далеко-далеко, де сходились тумани з туманами, де сивiло небо, спускаючи краї свої на землю. По личку її, сумному й жовтому, раз по раз пробiгали якiсь смужки. Чiпка дивився на неї та дивувався, що з нею сталося... А вона не спускала очей з вiкна. Чiпка бачив, як вона поблiдла, як заблищали в неї очi, як двi гарячi сльози скотилися по личку... додолу. Вiн дивився на все це, а серце його, неначе хто давив у леща­тах, -так йому було боляче та трудно...

- Галю! рибонько моя! чого ти плачеш? - питає вiн, пiд­ступивши до неї. - Чому ти не повiдаєш менi свого горя?

Галя закрила очi руками, захитала головою... Чiпка присунувся до неї.

- Галочко!.. люба моя!

Вона схилила на косяк голову, стиха плакала.

- А я думав... - каже Чiпка, стиха доторкнувшись до го­лови її. - А я думав: пiду до неї... провiдаю її... Мати скребе голову: женись та й женись!.. дiвчат менi рає... (Галя при­тихла, наче заснула.) Та не приймає їх мов серце... Пiду, думаю, до своєї голубоньки... скажу їй...

Та, тихо схилившись, злегенька поцiлував вiн Галю в незакриту щiчку. Галя здригнула, пiдвелася... Очi запла­канi; личко од натовпу почуття та вiд слiз горiло. Гляну­ла