Вільям Текерей - Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей

картону театрику багато з бачених п’єс і славетних персонажів Уеста родині Тоддів та своїм юним друзям. Роусон як людина широкої натури, коли мав гроші, пригощав хлопця устрицями після вистави і склянкою ромового пуншу на сон. Можна не сумніватися, що містер Роусон, у свою чергу, мав користь із щедрості свого юного хазяїна, вдячного за приємність, яку йому робив служник.

Прикрашати особу малого Джорджі запрошували відо­мого кравця з Вест-Енда,- містер Осборн казав, що не хоче брати жодного партача з Сіті чи з Голборна (хоч самого його вони цілком влаштовували),- і веліли йому не шко­дувати коштів. Тому містер Вулзі з Кондуїт-стріт давав волю своїй уяві й досилав хлопцеві додому штани-фантазі, жилети-фантазі й куртки-фантазі в такій кількості, що ними можна було б одягнути цілу школу маленьких чепу­рунів. Джорджі мав білі жилетки для проханих вечорів, оксамитові жилетки з прорізом для звичайних обідів і ча­рівний теплий халатик, точнісінько як у дорослого. Він щодня переодягався до обіду, «наче справжній вест-ендський денді», як казав його дід. Він мав свого власного служника, що допомагав йому одягатися, з’являвся на його дзвінок і приносив листи завжди на срібній таці.

Після сніданку Джорджі вмощувався у кріслі в їдальні й читав «Морнінг пост», зовсім як дорослий.

- А як він хвацько лається! - вигукували служники, захоплені такою ранньою дозрілістю.

Ті, хто ще пам’ятав капітана, його батька, казали, що Джорджі - викапаний татусь. Будинок просто ожив від його непосидющості, наказів, лайки й веселощів.

Джорджеву освіту довірено одному вченому, що мешкав у сусідстві, приватному педагогові, «який готує молодих аристократів і джентльменів до університету, парламенту й наукової діяльності, в навчальній системі якого не за­стосовують принизливої тілесної кари, й досі ще заведеної в старих учбових закладах, і в родині якого учні знайдуть елегантне, вишукане товариство і таку турботу й ласку, як у рідній домівці». У такий спосіб домашній капелан графа Голодвірса, велебний Лоренс Віл з Гарт-стріт у Блумсбері, та його дружина місіс Віл намагалися прина­дити до себе учнів.

З допомогою таких оголошень у газетах і великої запов­зятливості домашньому капеланові та його дружині щасти­ло набрати кількох учнів, що платили великі гроші й на­чебто мешкали в розкішних покоях. Жив там один виходець з Вест-Індії, дженджуристий здоровило з обличчям кольору червоного дерева й кучерявою головою, якого ніхто не відвідував, далі один незграбний хлопець років двадцяти трьох, який занедбав свою освіту і якого містер та місіс Віл мали ввести у вищий світ, і ще двоє синів полковника Бенглса, що служив в Ост-Індській компанії. Вони всі четверо обідали за вишуканим столом місіс Віл, коли Джорджі привели до цього закладу.

Сам Джорджі, як ще з десяток хлопців, не жив при школі, а тільки з’являвся вранці під охороною свого прия­теля містера Роусона і, коли була гарна погода, від’їздив після обіду верхи на поні в супроводі служника. В школі вважали, що його дід страшенно багатий. Велебний містер Віл часто сам вихваляв перед хлопцем дідове багатство, казав, що Джорджі судилося посісти високе становище, що треба бути ретельним і беручким до науки в юності, щоб підготуватись до почесних обов’язків, до яких він буде покликаний, коли виросте, і що послух у дитинстві - най­краща запорука вміння керувати, як він стане дорослим. Тому він просив Джорджі не приносити до школи цукерків і не псувати ними здоров’я юним Бенглсам, які мали все, що потрібно, за вишуканим і багатим столом місіс Віл.

Щодо навчання, то curriculum 125 його, як любив вислов­люватись містер Віл, був надзвичайно широкий, і юним джентльменам на Гарт-стріт доводилось ознайомлюватися потроху з усіма відомими науками. Велебний містер Віл мав модель зоряного неба, електричну машину, токарний верстат, театр (у пральні), хімічне приладдя й те, що він називав добірною бібліотекою всіх творів найкращих старо­давніх і сучасних авторів усіма мовами. Він водив хлопців до Британського музею і велемовно розповідав їм про ста­рожитності й експонати з відділу природознавства так, що навколо нього збирався гурт слухачів, і всі в Блумсбері захоплювалися ним як надзвичайно освіченою людиною. І коли велебний містер Віл говорив (а він не мовчав майже ніколи), то намагався вибирати найкращі й найдовші слова, які тільки міг знайти в словнику, справедливо міркуючи, що гарний, вагомий і промовистий епітет коштує йому не дорожче за короткий і невиразний.

Так, наприклад, він казав Джорджеві в школі:

- Повертаючись учора ввечері додому після вченої бе­сіди, якою мене вшанував мій чудовий приятель, доктор Балдерс - правдивий археолог, джентльмени, правдивий археолог,- я помітив, що вікна майже по-князівському розкішного палацу вашого шановного дідуся на Рассел-сквер були яскраво освітлені, наче з приводу учти. Чи слушна вигадка, що навколо розкішного столу містера Осборна бавилося вчора товариство вибраних мужів?

Малий Джорджі, якому притаманне було почуття гумору і який просто в вічі відважно й дуже вдало передражню­вав учителя, відповідав, що припущення містера Віла цілком справедливе.

- Коли так, джентльмени, то в друзів, які мали честь утішатися гостинністю містера Осборна, не було підстав - я ладен закластися на що завгодно - нарікати на трапезу. Я сам не раз мав нагоду користатися його ласкою... До речі, містере Осборне, ви з’явилися сьогодні дещо запізно і вже не вперше впадаєте в цей гріх. Отже, я сам, джентльмени, незважаючи на свою скромність, не був визнаний негідним того, щоб скуштувати вишуканого пригощання містера Осборна. І хоч я трапезував з великими й вельможними людьми цього світу - бо гадаю, що можу зарахувати до них свого чудового приятеля й патрона, вельмишановного графа Джорджа Голодвірса,- а все ж запевняю вас, що стіл британського купця був так само розкішно накритий і гостей приймали так само люб’язно й шляхетно. А тепер, містере Блек, я попрошу вас читати далі уривок з Евтропія, який нам не дала закінчити пізня поява містера Осборна.

Ось цій великій людині й довірили на певний час виховання Джорджі. Емілію спантеличували гучні фрази мі­стера Віла, проте вона вважала його на диво вченим. Сердешна вдова заприязнилася з місіс Віл, маючи на те свої причини. Вона любила бувати в цьому домі й диви­тися, як Джордж приїздить туди вчитися. Вона любила і отримувати від місіс Віл запрошення на conversazioni, 126 які відбувалися раз на місяць (як вас повідомляла рожева картка з вигравійованим на ній словом AΘHNH 127 ) і