Марія Ряполова - Бурецвіт, Марія Ряполова

— Не знаю, — зітхнула я.

— Що ми тепер робитимемо? — спитав Мереж.

— Ну, насильно я його в себе не закохаю, — сказала Перла. — Вибач, подруго, але місію не виконано.

— Це нічого… — прошепотіла я. — Треба подумати. Погуляти на свіжому повітрі та подумати…

Я подивилася на ліс за вікном. Так, я знала, що робити.

Щоб врятувати ситуацію, потрібне було диво. Справжнє диво, таке, що не може статися без магії. Саме тому я простувала лісом до споруди з чарівним кристалом.

«Ця штука вирішить усі мої проблеми» — музикою грало в моїй голові. Я ледь стримувалася, щоб не підспівувати вголос. Стежка хутко вивела мене до хатки з округлим дахом. Я впевнено увійшла.

Світло кристала цього разу не лилося спокійно та рівномірно, промені тривожно пульсували, ніби камінь був збуджений.

Я підійшла до нього — неквапливо, обережно. «Моє бажання неможливе», — сказала я і простягнула руку до жмутка тривожного світла.

«Не роби цього!» — почула я чужий голос просто у власній голові. Я обернулась, але нікого поруч не було. «Благаю, тільки не роби дурниці!» — я впізнала голос русалки. А, їхні телепатичні штучки…

— Цього разу я сама вирішу, русалко.

Мої пальці торкнулися кристала.

15

Нічого наче не трапилося. Кристал світився так само нерівно.

Я вийшла з будиночка і попрямувала назад. На душі було недобре, всередині росло погане передчуття. Мені стало холодно, і я пришвидшила ходу, та раптом зупинилася, побачивши перед собою Садівника.

— Даремно я показав тобі його… — сказав він.

Я відвела погляд і відчула мурашки на шкірі. Чи це від хвилювання, чи це…

— Що ти наробила…

Щось вогке торкнулася моєї щоки. Я здригнулася.

— Ти зруйнувала заповідник, Лірино.

На соковиту траву, на квіти і листя дерев стали поволі опускатися сніжинки. Вони сновигали в повітрі, ніби вишукуючи собі краще місце серед зелені.

Я поглянула на Садівника. Одна зі сніжинок тільки-но всілася йому на ніс. Повіяв холодний вітер, сніг посипав дужче.

Садівник схопив мене за руку і потягнув до своєї хати.

— Ну, ти будеш коли-небудь слухати, що тобі говорять, дурбецало? — тріщав зі слухавки русалчин голос. Коли ми підійшли до будинку, телефон там уже дзвонив. — Я тобі сказав нічого там не псувати, нічого! А ти що зробила? Ти спаскудила увесь заповідник! Молодець! Феноменальний результат!

— Я не хотіла…

— Я знаю! Дурепа, тьфу.

— Що тепер?… — несміливо запитала я.

— Тепер роби, що Садівник скаже. Ні, ну чому ти таке дурбецало, га?!

— Ну годі, — Садівник відібрав у мене і повісив слухавку. — Тобі треба піти.

— Що?

— Тобі треба якнайшвидше залишити заповідник, Лірино!

— Але ж…

— Мовчи!

Він став нервово ходити туди-сюди кімнатою.

— Мереж розповів мені про пророцтво, — сказав Садівник. — Треба було вам раніше мені про це розповісти! Тобі не можна залишатися поряд із шукачем. Ти — загроза для нього.

— Я?

Певно, я мала доволі жалюгідний вигляд.

— Тепер, коли ти знищила Великий заповідник… я не сумніваюсь у твоїх здібностях… ти можеш зробити ще щось жахливе. До того ж, — він зупинився й поглянув на мене, — дуже скоро тут з’являться рятівники та озброєні люди. І останні шукатимуть тебе.

— Що?

— Ти зруйнувала національне надбання.

— Як кепсько… Ну ви ж не скажете їм, що це я?

— Ой, Лірино, Лірино… Зачекай, я спробую знайти якийсь теплий одяг, щоб ви з Мережем дійшли до машини.

— Мереж теж має піти?

— А нащо він мені тут здався?

— Гаразд, — кивнула я.

— Я проведу вас, — запропонував шляхетний Тенто.

Він, Мереж, Перла та Бурецвіт стояли неподалік прочинених дверей і поглядали то на мене, то на вулицю.

— Треба квапитися, — сказав Мереж. — Скоро намете кучугури.

— Годі милуватися, холодно, — промовив Тенто і причинив двері. — Краще дивитись у вікно.

— Не переживай через це, подруго, — сказала Перла. — Не такий уже гарний заповідник був. Тут бракувало басейнів, і взагалі… сервіс ніякий. А ти повертаєшся додому. Ти ж хотіла додому!

— Так…

Я підійшла до Бурецвіта, що дивився сумно і приречено.

— Я маю йти, — сказала я йому.

Він мовчки закивав головою і простягнув мені ключі від машини.

— Ну, я йду, — сказала я, заховавши їх до кишені. Він знову кивнув.

— Ну от, тримайте!

Садівник накинув мені на плечі куртку, простягнув ще дві Тенто та Мережу.

— Дійдете до машини, повернете це шляхетному Тенто, нам вони ще знадобляться.

Я ствердно кивнула.

— Ну, не гайте часу!

Тенто прочинив переді мною двері. Ми вийшли надвір. Я обернулася.

— Ну, бувайте!

— Бережіть себе!

— Щасти!

— Бувайте!

Ми рушили.

16

Холод підганяв нас не гірше остраху перед озброєними людьми, що скоро прибудуть до зруйнованого раю.

— Тенто! — звернулася я до нашого провідника.