Олександр Остапович Авдєєнко - Дунайські ночі, Олександр Остапович Авдєєнко

любовно обласканий, відполірований так, що зірки відбиваються в його мармурових плечах, і дивиться на Дунай. Тінь Дунаю мерехтить на його обличчі. І славний вітер, вітер Карпат і Балкан, овіває його, гладить кам'яні кучері.

Тихо тут зараз, спокійно. А завтра все зміниться. Вранці першим катером примчить Джулія, чорноволоса, чорноока, вся в чорному, і чотири сини — Пальміро, Іван, Джованні та Варлаам. З ними приїдуть бойові товариші і друзі Капітона. Будуть і квіти, і гарячі промови, і спогади. Але не буде того, що є зараз — тиші, повної душевної близькості з сином.

Лада Тимофіївна давно вже перестала помічати, коли висловлює вголос свої думки, коли думає мовчки, коли питає щось у сина і коли сама ж відповідає. Все, про що думала, що говорила і що відчувала, уявлялося їй як два потоки дум і почуттів — свій і синів.

Відтоді, як син повернувся на острів і став на вічну вахту біля самотньої і старої, критої очеретом хати Черепанових, життя Лади Тимофіївни змінилося. Вона все ще робила звичне діло: працювала на городі, у саду, варила їжу, прала. Але в душі уже було не так, як Досі. Щось томило, то чула голос, що кликав її, і ніяк не могла збагнути, звідки він долітає, то хотілося плакати і співати старовинні сумні пісні, то не могла розтулити міцно стиснутих губ, а то подовгу розмовляла з тополями, вітром, Дунаєм…

Мати підійшла до підніжжя пам'ятника, обережно піднялася на верхній східець постамента і тихо вимовила:

— Ну, от і я! — Поклала руки на шершавий, у росі, камінь, посміхнулася і додала. — Здрастуй, синку.

І здалося матері, що син почув її тихий голос.

Не зразу цей білий кам'яний велетень став теплим, живим. Оживляла його мати терпеливо, поступово, день у день, мабуть, ще з більшими муками і довше, ніж скульптор. У перші тижні і навіть місяці вона допитливо, недовірливо вдивлялася в кам'яне суворе обличчя. Нічого схожого, рідного. Тоді Лада Тимофіївна не розмовляла з ним. По ночах, особливо коли яскраво світив місяць, вона щільно закривала рядном вікно, навпроти якого він стояв.

Минав час. Північні холодні вітри принесли снігову порошу, а теплі з моря — дощ. Пожовкли і порідшали дрімучі зарості очерету в плавнях. Вкрилися ламким льодком тихі потоки.

Зимові хмари непроглядно оповили небо, а березневе сонце зірвало їх і відкрило високу весняну блакить. Закурилися сади білим димом квітучих вишень, яблунь, айви. Чорна ікра і свіжа осетрова юшка стали частим гостем в хатах рибалок. Зазеленіли острови, і нова ріка, ріка літнього тепла потекла над Дунаєм.

У таку пору, вийшовши якось на вулицю і глянувши на білого богатиря, Лада Тимофіївна впізнала сина. Він! його великий з горбинкою ніс. Його зіркі, горді очі. Його м'які всміхнені губи, його рука з факелом, піднесена над головою. І плечі, і груди, обтягнуті вовняним светром, і довгі сильні ноги — все його.

І вона заплакала. То були перші сльози осиротілої матері…

Лада Тимофіївна поволі обійшла навколо пам'ятника, глянула в синове обличчя. Воно здалося їй дуже сірим, майже темним.

— Ти втомився? — запитала вона і зразу ж відповіла за нього: — «Нічого! Як тільки зійде сонце, зразу наберуся сили. Скоро йому сходити. Кажи ще, мамо! А може, заспіваєш?..» Добре, синку.

Вона без слів, не розтуляючи темних, покритих зморшками губ, промовила в думках старовинну пісню. Сто років тому склали її люди, які втекли на Дунай, в його тодішні хащі, — від голоду, від царських указів, від жандармерії, каторги, від поміщицького батога і податку, від кріпосницького ярма й ранньої смерті. Дід і батько Лади співали цю пісню. Співала і вона. То була пісня-мрія про людей, які живуть на Дунаї за законами правди, про вільних рибалок і мисливців, у яких ніхто не відбере плодів їхньої праці.

Замовкла, краєчком хустини витерла губи і, притулившись щокою до білого каменя, задумалась.

Зверху, від Ізмаїла, на попутній хвилі, з добрим вітром, весь у святкових вогнях, наближався якийсь військовий корабель. Порівнявшись із островом Лебединим, білим монументом, він тричі віддав салют почесті герою Дунаю — три коротких гудки, три спалахи сирени, три звукові блискави.

І довго Дунай та його береги повторювали басистий спів військового корабля.

Лада Тимофіївна помахала йому рукою і побажала щасливого плавання. І всім людям, які не відбирають у матерів синів, вона побажала щасливого плавання у цю жовтневу святкову ніч.

Жінка й не помітила, що роздумує вголос.

Вона сиділа мовчки з важким букетом осінніх квітів на колінах і дивилася на Дунай. Скільки води витекло відтоді, як її хлопчик почав розмовляти!.. Скільки разів за своє життя він гинув — на болотній каторзі румунських бояр, у королівській тюрмі, у підводному човні, у фашистському лігві. Вперше він заглянув смерті у вічі, коли йому не було й двох років. Одного літнього дня, розігнавшись, він кинувся у ріку і зник. Потягнув, поніс його Дунай. Добре, що батько був на березі. Пірнув, витягнув, відкачав. І коли хлопчик розплющив очі, він був наново охрещений веселим батьком — Дунай Івановичем. З того часу жили на острові Лебединому двоє маленьких Черепанових в одній особі: Капітон і Дунай Іванович.

Лада Тимофіївна підвелася, розділила квіти на дві частини, одну поклала біля синових ніг, а з другою опустилася до самої дунайської води і почала кидати великі, вологі, на довгих стеблах айстри. Кине одну, другу, третю, проведе їх поглядом, поки зникнуть, потім ' кидає знову. І пливуть, пливуть по Дунаю темно-червоні, білі, золоті айстри, вирощені за тином, на городі. Всю весну, все літо набирали сили, краси, щоб жити одну коротку жовтневу ніч. Пливуть і світяться. Важкі, напоєні соками землі, вони не тонуть. Пливуть, гордо несучи свої корони.

Зірок стало менше. Повіяв вітер, доніс із берега шурхіт очеретяних хащ. У далеких плавнях затрубили кимось сполохані лебеді. Чорне дзеркало Дунаю посіріло і злегка порожевіло, відбиваючи ранкову зорю.