Люсі Мод Монтгомері - Емілі з Місячного Серпа

Сьогодні вона скінчила свою щоденну прогулянку над затокою дещо раніше, ніж зазвичай. Вечір видався теплим, одначе вітряним. Повітря м’яке, насичене пахощами живиці, затока — бірюзової барви. Та частина узбережжя, де гуляла Емілі, була такою відлюдною, такою незайманою, мовби тут ніколи не ступала нога людини. Емілі йшла замислена, не дивлячись під ноги. Й зненацька зрадливий, всуціль замшілий ґрунт узбережжя зрушився під невеличкою вагою її тіла. Ноги дівчинки заковзали по поверхні, що несподівано стала похилою, навіть урвистою, — заковзали до води затоки. Вона докладала надлюдських зусиль, аби вчепитися бодай за щось у своїм русі, але що більше старалася, тим швидше осувався піщаний ґрунт, укритий підступним мохом, тим карколомнішим ставав її рух донизу. Була вже за якихось тридцять футів од моря, майже скраю урвистої, трохи не прямовисної скелі. Ще мить — і вже ніхто, ніщо не врятує. Емілі охопили розпач і жах; але раптом відчула, як тіло її затримується: мох, перемішаний з піском, летів додолу, а вона спинилася на краєчку; скельний виступ, що нависав понад хвилями, притримав її, та поверхня його була такою крихкою, такою ненадійною, що найменший порух дівчинки міг спричинити обвал виступу й падіння Емілі в глибину, у хлані морські.

Лежала тихенько, силкуючись дати лад своїм думкам і приборкати страх. Була так далеко від людського житла, що ніхто й не почув би її крику, якби заволала про допомогу. Не сміла навіть поворухнутися, бо кожен її порух міг спричинити обвал того виступу, на якому лежала. Як довго подужає пролежати ось так, нерухомо? Надходила ніч. Коли споночіє зовсім, тітка Ненсі почне хвилюватися й відправить Каролін на пошуки. Але Каролін нізащо її не знайде. Нікому й на думку не спаде шукати її тут, так далеко від Попового Ставу. Пролежати отак цілу ніч, в очікуванні допомоги, яка, можливо, ніколи не приспіє… Емілі зусиллям волі приборкала тремтіння тіла, що в тій ситуації могло призвести до катастрофи.

Вона же раз дивилася смерті у вічі, принаймні думала, що дивилася, — того вечора, коли Високий Джон сказав їй, мовляв, з’їла отруєне яблуко. Та нинішнє її становище було набагато гіршим. Загинути ось тут, у цілковитій самотності, вдалині від дому! Вони там навіть не довідаються, що, власне, сталося, й ніколи її не відшукають — ні живою, ні мертвою. Круки чи коршаки видзьобають їй очі. Так наочно уявляла собі всякі жахіття, аж мало не задрижала всім тілом, що було вкрай небезпечним. Пощезне зі світу чи не так само, як пощезла мати Ільзи.

Що все-таки сталося з матір’ю Ільзи? Навіть у теперішньому, геть розпачливому становищі, Емілі ставила собі це болюче питання. А вона вже ніколи не побачить свого любого Місячного Серпа, ні Тедді, ні молочарні, ані гайка Високого Джона, ані сонячного годинника, ані дорогоцінної збірки рукописів, надійно схованої на горищі в старій отоманці.

«Мушу зібрати докупи всю свою відвагу й терплячість, — міркувала вона. — Єдиний спосіб урятуватися — це зберігати спокій. Спокій, спокій і ще раз спокій! І молитися, молитися подумки. Втішною є думка про те, що Він мене чує. А хоч Він один. О Боже, Боже батька мого — благаю, вчини диво й збережи мені життя, бо мені не здається, що вже наблизився мій кінець. Даруй — не приклоняю колін. Ти ж бачиш: я не можу навіть поворухнутися. А якщо доведеться загинути, — прошу, зроби так, щоб тітка Елізабет не знайшла моїх листів до батька. Зроби так, щоб їх віднайшла тітка Лаура. І не допусти — благаю! — не допусти, щоб Каролін прибирала в моїй кімнаті після моєї смерті, бо вона конче натрапить на книгу в оправі, подарунок кузена Джиммі, й прочитає все, що я про неї написала. Прости мені, Боже, мої гріхи й провини, особливо мою невдячність і те, що я обрізала гривку. І ще прошу: нехай мій батько буде неподалік од мене. Амінь.»

Характерна подробиця: прийшов їй на розум і такий постскриптум.

«І ще одне. Господи Боже мій, вчини так, ох, неодмінно вчини так, аби всі переконалися, що мати Ільзи не повелася так, як вона повелася.»

Лежала без руху. Захід уже клав на воду затоки золоті й червонясті смуги. Вітер посилився, ось чималий камінь відірвався від скелі поблизу Емілі і з гуркотом покотився додолу. Частина скелі, на якій спочивала нога дівчинки, була так само не досить надійно з’єднана з цілою скелею. Будь-якої хвилини вона своєю чергою могла відірватися під натиском вітру й скотитися просто в море. Емілі з розпукою дивилася вділ, подумки вже прощаючись із прекрасним земним світом, на який незабаром перестане дивитися.

І раптом уздріла просто над собою чоловіче обличчя! Далі почула: «Боже великий!», промовлене стиха, але з непідробним жахом. Зауважила, що в незнайомця одна лопатка є трохи вищою, ніж друга. Це, безсумнівно, Дін Пріст, якого прозивали Горбанем. Емілі не важилася й слово сказати. Лиш очі її закликали: «Рятуй мене!»

— Як же тобі помогти? — спитав Дін Пріст, звертаючись радше до себе, аніж до малої. — Не можу до тебе дотягнутися, а враження маю таке, що найменший твій порух відколе цю брилу від скелі. Мушу йти по грубу мотузку, а ти ще побудь сама. Можеш зачекати, дитино?

— Так, — простогнала Емілі. Й посміхнулася, щоб додати йому бадьорості, — усміхнулася своєю неповторною ніжною усмішкою, що зароджувалася в кутиках уст і поступово осяювала все личко. Дін Пріст повік не забуде цієї посмішки, як і вольових очей на обличчі дитини, котрій загрожувала смерть або від гострого каміння, або від захланної морської води.

— Я не гаятиму ні секунди, — запевнив її Дін. — Правда, не можу йти скоро, бо трохи калічний, як бачиш. Але не бійся — я визволю тебе з пастки. Залишаю свого пса — він складе тобі компанію. Твід, а ходи-но сюди!

І свиснув. Великий жовтавий пес, весело вимахуючи хвостом, прибіг миттю.

— Твіде, сиди тут і чекай на мене. Не гавкай і не крути хвостом. Говори до неї самими очима. Зрозумів?

Твід слухняно сів на задні лапи, а Дін Пріст мерщій рушив по знаряддя порятунку.