Рей Бредбері - Смерть — діло самотнє

— Генрі!

Серед тіні ворухнулася тінь. Я почув, як рипнули черевики Генрі, а тоді відгукнувсь і його голос, приязний і спокійний:

— Я тут.

Шренкові очі перебігли з мене в темряву, звідки долинув голос Генрі.

Зрештою я спромігся запитати:

— Гниляк?

Генрі з шумом утягнув носом повітря, тоді випустив його.

— Гниляк, — мовив він.

Я кивнув головою.

— Ви знаєте, що робити.

— Я чую, як цокає лічильник, — сказав Генрі.

Краєм ока я бачив, як він пішов назад, тоді спинився й махнув рукою.

Шренк відсахнувся. Я також. Ціпок Генрі просвистів у повітрі й з лунким грюкотом упав на мостини.

— Може, знадобиться, — сказав Генрі.

Шренк і я стояли й дивилися на ту зброю на помості.

Я почув, як поїхало таксі, і цей звук наче підштовхнув мене. Я схопив ціпка й притис до грудей, так ніби й справді мав іти проти ножів чи револьверів.

Шренк подивився, як зникли в темряві вогники таксі.

— До чого вся ця бісова дурниця? — запитав він.

А з-позад нього Шопенгауер і Ніцше, Шпенглер і Кафка, погрузнувши в поросі й сперши на руки свої божевільні голови, і собі запитували пошепки: «Атож, до чого воно все?»

— Почекайте, я візьму черевики, — сказав Шренк і зник у хатині.

— Тільки не беріть нічого іншого! — гукнув я.

Він здавлено засміявся.

— Що я можу взяти? — відгукнувсь невидимий, нишпорячи в темряві. Потім з'явився в дверях і показав мені по черевику в кожній руці. — Ні револьверів, ні ножів не маю.

Він назув черевики, але шнурки не зав'язав.

А далі сталося таке, що я й повірити не міг. Хмари над Венецією надумали розійтися, і з-за них виплив повен місяць.

Ми обидва подивилися на небо, міркуючи собі, добре це чи погано, і для котрого з нас.

Шренк повів довгим поглядом по берегу та помосту.

— «І Тесля аж ридма ридав, що стільки там піску», — продекламував він. Потім, ніби дослухаючись сам до себе, тихенько пирхнув. — «Ходімо, устриці, — сказав, — гуртом по бережку. Приємно вирушити всім в прохідку отаку».[39]

І ступив уперед. Я залишився стояти.

— Ви що, не замикаєте дверей?

Шренк ледь позирнув через плече на книжки, що застигли на полицях, мов чорні стерв'ятники із затуманеними золотистими поглядами, чекаючи життєдайного дотику. Їхній невидимий хор виспівував безумні пісні, що їх я мав би почути ще багато днів тому. Я знов і знов перебігав поглядом по тих горах книжок.

О боже, де були мої очі?

Те жахливе урвище з фатальними кінцями, ті шереги життєвих поразок, той літературний Апокаліпсис війн, мерзоти, недуг, пошестей, занепаду, та прірва кошмарів, безодня маячні й сум'яття, звідки, геть збожеволівши, не знайдуть виходу до світла навіть миші чи щурі. Оте кримінальне стовписько дегенератів і епілептиків, що витанцьовують на виступах бібліотечних стрімчаків разом з усе новими й новими зачаєними в темряві нагорі юрбами нудотних і гидосних потвор.

Окремі автори, окремі книжки — то добре. Там щось з Едгара По, там з де Сада — така собі гостра присмака. Але це була не бібліотека — це була різниця, підземна катівня, фортечна вежа, в якій німотно гибіли, ув'язнені довіку, сотні людей у залізних масках.

Чому ж я не бачив усього цього, не розумів?

Тому що тут правив лихий карлик Румпельштільцхен.[40]

Навіть і тепер, дивлячись на Шренка, я думав: ось зараз як ухопить власну ногу та й роздере себе із злості на дві половини!

Одначе він був весело збуджений.

А це робило його ще страхітливішим.

— Оті книжки… — нарешті порушив мовчанку Шренк, не озираючись на свою бібліотеку, а й далі дивлячись на місяць. — Їм до мене байдуже. То чого б я мав дбати про них?

— Але…

— До того ж, — сказав Шренк, — кому б і справді забаглося вкрасти «Занепад Заходу»?

— Я думав ви любите своє зібрання.

— Люблю? — Він кліпнув очима. — Боже, невже ви не розумієте? Я все ненавиджу. Немає в світі нічого такого, що б я любив.

І рушив у той бік, де зникло в темряві таксі з Генрі.

— Ну, — мовив він, — ви йдете чи ні?

— Іду, — сказав я.

— Це що — зброя?

Ми йшли повільно, мало не впритул один до одного. Я з подивом побачив у своїх руках ціпок Генрі.

— Ні, скорше чутливий вусик комахи, — відповів я.

— Дуже великої комахи?

— І дуже сліпої.

— А та комаха знайде без нього дорогу? І куди це вона подалась о такій пізній порі?

— В одній справі. Зараз повернеться, — збрехав я.

Та Шренк був достоту детектор брехні. Почувши мої слова, він аж стенувся від задоволення. Навіть ходу пришвидшив, але потім спинився й пильно поглянув на мене.

— Як я розумію, він керується нюхом. Я чув, про що ви його запитали й що він відповів.

— Гниляк, — мовив я.

Шренк зіщулився у своїх старих лахах. Очі його зиркнули на ліву пахву, на праву, а тоді ковзнули вниз по численних плямах та вицвілих місцях, що мали багаторічну історію.