Григор Угаров - Слідами вигнанця

Павел так і вчинив! Навіть не піднісши вино до вуст, підняв келих і подав чаклунові. Вождь вирячив очі й мало не впустив свій келих додолу. Дідуган розгубився й безпорадно закліпав на вождя. Потім, роззирнувся на всі боки, куди б дременути, та, вгледівши наставлене на нього вічко пістолета, впав ниць, потому звівсь, узяв з географової руки келих і, тіпаючися з переляку, таки лигнув вино усе до решти. Ту саму мить обличчя йому пересудомило, очі примружилися, стали каламутні, й він, заціпившись, гепнув на по, — міст. Міцний наркотик подіяв ураз. Вождь розгублено дививсь собі під ноги. Павел аж тремтів од гніву. Він торкнув Сабу револьвером по плечі й сердито спитав:

— Хто підсипав у вино зілля?

Вождь ніяково закліпав очима й, не підводячи голови, одказав:

— Чаклун…

— Навіщо вождь дозволив йому підсипати те зілля? — напосідав Павел.

— Ой біла людино, хіба ж ти не знаєш, що ніхто не владний утручатися в справи чаклуна! — майже проскиглив Саба. Його бундючність та пиха де й поділись.

— Що хотів зробити зі мною чаклун?

— Він хотів приспати білу людину й відняти в неї силу… Тоді б вогненний лук не зміг пускати свої невидимі стріли, й ми вчинили б напад на гаубау…

Ховаючи пістолет у кобуру, Павел з огидою скосував на чаклуна, що нерухомою колодою лежав у нього біля ніг, потім неспіхом підвівсь і запитав:

— У вині була отрута?

— Ні…

— Чаклун хотів убити білу людину?

Вождь гепнувсь ниць і, сапаючи від хвилювання та заламуючи руки, заволав:

— Ой біла людино! Цього чаклун і в голову собі не покладав! Повір старому вождеві!..

Павел презирливо скрививсь і почав швидко злазити драбинкою додолу. Домбо мовчки слідкував за своїм гамбою.

На ніч Павел виставив посилену охорону, а рано-вранці послав Капоко до вождя викупити бранку за великий ніж з дерев'яною колодочкою.

Капоко швидко повернувся. Вождь не взяв ножа. За звичаями племені, бранців ніколи не повертають назад і не продають. Бранець може слугувати лише вождеві та чаклунові. Ніхто, крім цих людей, не має більше права тримати рабів у своїй хатині…

Доки хлопці лаштувались у дорогу, ні вождь, ні чаклун і носа не вистромили на майдан. Усі драбинки були попідтягувані вгору. Селище немовби вимерло.

Перш ніж покинути землю мукасекерів Павел вирішив ще раз продемонструвати перед ними силу «вогненного лука».

Лія з Гамбою десь упіймали на бамбукову пастку схожого на гієну шолудивого рудуватого пса з хижим гострим писком. Павел наказав припнути собаку до дерева. Носії негайно виконали наказ. Пес люто гавкав і шкірив гострі ікла. Гамір привернув до себе увагу мукасекерів, які заходились потаєнці визирати з хатин. Капоко голосно повідомив, що незабаром біла людина показуватиме силу «малого вогненного лука».

Тубільці нашорошили вуха, потім повилазили на помости й засновигали повітряними вулицями, розносячи звістку від сусіда до сусіда. Трохи згодом на ближніх помостах зібралося ціле селище.

Вождь та чаклун прийшли останні. Старий шкарбун мав дуже слабовитий вигляд і спиравсь на бамбуковий костур.

Відступивши кілька кроків, Павел звів пістолет і прицілився. У лісі розлігся лункий постріл. Собака, влучений у голову, впав не пискнувши. Мукасекери стояли мовчки, наче очманілі.

— Чама алай! Чама алай! (Добра зброя! Добра зброя!) — нарешті видерлося з сотень горлянок.

Тепер Павел уже був певен, що вони не наважаться напасти на своїх сусідів гаубау…

Носії лаштувались вирушати: підперізували свої пістряві набедреники, ладнали на голові пір я, пакували речі, підтягали ликове мотуззя.

Павел змастив пістолет і тільки зібрався сховати його в кобуру, як з дерев раптом попадали кінці драбинок і додолу, спритно, мов мавпи, заходилися злазити мукасекери. Вождь із новою святковою зачіскою, пишно оздобленою рідкісним пташиним пір'ям, увесь у намисті, наруччях та різних брязкальцях, виступив наперед. Натовп оточив забитого пса. Тільки недолугий чаклун не наважився злізти до гурту, нишком визираючи з густого листя кокосової пальми.

Цієї миті носії постерегли, що драбиною квапиться додолу якась жінка. Ще лишалось кілька щаблів, як вона каменем упала на землю й чимдуж дременула навтіки. Павел задоволено всміхнувся: втікала вождева рабиня. Вистерігши хвилину, коли жінки та діти з переляку поховались по хатах, а чоловіки з'юрмилися навколо забитого пса, вона накивала п'ятами.

Однак дикуни швидко помітили втікачку, й у натовпі знявся лемент. Вождь щось басовито гаркнув, й усі заметушились. Кілька молодих мукасекерів метнулись навздогін. Саба вхопився за бойовий ріг сурмити на гвалт, але цю мить повітря розітнув новий постріл. Переслідувачі попадали, мов підкошені, на землю. Ніхто не наважувавсь поворухнутися.

— Мукасекери! — сердито вигукнув Павел. — Кожного, хто зрушить з місця, буде пронизано невидимою стрілою вогненного лука!

Вождь упав навколішки:

— Білий чаклуне, зглянься над племенем. Моя рабиня втекла! Ми повинні її вбити! Вона розповість своєму племені все, що бачила в країні мукасекерів! Вона розповість їм, що нас дуже мало! Ой, плем'я ж загине в жахливих муках!..

Саба ревів, мов поранений звір, а в очах йому палахкотів небезпечний вогонь. Від люті вождеві аж повітря бракло, але він не знаходив у собі сили навіть звестись на ноги.

— Не бійся! — кинув йому Павел. — Я сам іду в країну гаубау й не дозволю їм нападати на вас. І взагалі гаубау — сумирне плем'я. Але якщо ви порушите їхні кордони, то жоден напасник не повернеться додому!

Вождь звів на Павла колючі оченята.

— Ой біла людино з Місяця! Тепер моє плем'я приречене на голодну смерть! — простогнав він. — Ми загинемо! Голод страшніший за всі на світі хвороби!..

— Навіщо-бо вождь отаке каже! — обурено перебив його Павел. — Плем'я має землю, воду, плоди в лісі. Вождь навчить своїх людей обробляти землю й добувати з неї все» необхідне для прожитку.

Невдоволено хитаючи головою, вождь на-силу-силу звівсь на ноги,