Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга друга

Думки про повернення завжди приносили полегкість. Уже не такою важкою ношею здавалося все, що навалилось на нього тут, у розвідшколі. Душа в такі хвилини ніби звільнялась від мулу, і знову текли крізь неї світлі води надії. Згадалася Марта, лист якої він вивчив напам'ять. Щирим почуттям були виповнені там кожен рядок, кожне слово. «Якби ти надумав повернутись до Мюнхена, не забувай, що в цьому місті живуть твої справжні друзі. Ми будемо раді бачити тебе, Андре. Наш дім — твій дім, наша сім'я — твоя сім'я». Може, для когось іншого у цих її словах не було нічого особливого, лише він знав: за ними стоїть щось значно більше, ніж звичайна ввічливість. Вона кликала його, і він приїхав, проте не до неї. А як би він хотів побачитися з нею, зазирнути в її очі! Чи й досі світяться в них ті голубі вогники, провісники святого почуття, що зветься любов'ю?..

На сусідньому ліжку заворушився і важко застогнав у сні Мурза. «От іще б цього малого якось вирвати з багна. Ще зелений, робить усе, що йому кажуть, а душею до добра тягнеться. Вивезли до Німеччини, працював на бауера, потім у Бельгії на руднику, а далі вже не знати як прибився до оунівської станиці в Інсбруку. Втягли до СУМу, а невдовзі продали на вишкіл американській розвідці. За кожну обдурену, заарканену душу гребуть, паскуди, іудині срібняки. Цікаво, скільки отримала за мене мадам Симона?»

Хтось знову тихо прочинив двері.

— Максе, ти тут? — прошепотів з порога черговий.

— Тут, а що?

— Та знову кличуть…

Андрій вийшов з кімнати. В коридорі тупцяв Лях. Очі сполохані, сам аж сірий.

— Максе, ти не казав Вінклеру про мене?

— Ні…

— Побожися!

— Я в бога не вірую… Не питали, то я й не казав. А що мав казати?

— Та хай йому чорт, отому Вальтеру! Присилував мене, а тепер…

— До чого він тебе присилував?

— Та-а… — похнюпився Лях. — Іди. Там той чорний… Нагору тебе…

— Мабуть, знову щось вантажити доведеться. А хто кличе?

— Сказав, від генерала. Спитай у нього, мо', він скаже…

Андрій вийшов на подвір'я. Там на нього чекав той самий негр-сержант, що якось приходив по вантажників. Щось вивідати у цього велетня з іскристими, як місячне сяйво, білками очей, не було надії, сержант не знав жодного російського слова, а з німецької мови йому було відоме одне-єдине — «ком».

Сотник Мара бачив химерний сон. Так ніби він пливе за течією бурхливої, покрученої річки. Не на човні пливе, а на возі. Над головою чи то низькі хмари, а чи крони дерев, обтяжені набряклим снігом. Пливе довго повз хутори, міста і села, ліси і гори. Вода під ним нуртує, кидається з каменя на камінь, б'є у скелі і пінявими валами відкочується назад, а віз по ній котиться то тихо й плавно, то гуркоче, немов на бруківці. І раптом усе навкруг червоніє, малиново одсвічує, міниться, палахкотить сотнею відтінків червоного кольору. Вода, береги, небо, весь світ, а сонця не видно. Десь ховається за обрієм чи, може, всілося там, угорі, на важких хмарах, що так притиснули бідну землю, аж ніби кров з неї капає. Малиново-червона, гаряча кров виповнює річку і парує, розтікається плесом по заводях. А він усе пливе й пливе… Потім бачить матір. Вона простягає до нього руки, кличе до себе, а він відпливає все далі. Червона річка несе його невідомо куди… «Вернися, сину! Вернися!..» А він ніяк не може звестися бодай на лікоть, щоб востаннє глянути на той берег, де лишилася стояти його стара ненька.

Сон сниться сотникові не вперше і завжди закінчується видінням отих страшних рутенів, що він їх поклав на лісовому кордоні. Всі вони мовчки сунуть на нього, тягнуться вузлуватими Пальцями йому до горла, от-от задушать. Прокидається в холодному поту, тремтить од жаху кожною клітиною. Проте цього разу хтось не дав йому додивитися сон до кінця, трусонув, одірвав од подушки.

— Вставай! Страшний суд проспиш!

Сотник сів на постелі. Протер очі. Перед ним стояв невисокий чоловік у цивільному з довгастим, сірим і дуже знайомим обличчям. З-за його спини виглядали ще якісь двоє.

— Одягайся… Ми зачекаємо в сусідній кімнаті, — сказав і пішов, а Мара кинувся натягати штани, гарячково згадуючи, де він бачив це обличчя з пронизливими холодними очима.

Похапцем одягся і за хвилину-другу вже переступав поріг до сусідньої кімнати. Всі троє були там. Високий стояв біля вікна і припалював сигарету, другий сидів у кутку, витягнувши ноги і роздивляючись носки своїх черевиків, третій вмостився на столі й дивився на Мару так, ніби одразу хотів довідатись про його життя все до кінця. Сотник глянув у ті холодні сірі очі й ледве не зомлів — перед ним був сам Бандера. Портрет «вождя» він бачив не раз, проте там він виглядав молодшим. Сотник поштиво вклонився,

— Слава Ісусу…

— Навіки слава, — відповіли врізнобій і не дуже привітними голосами.

— Хто будеш, чоловіче? — запитав Бандера.

— Сотник УПА, Корж Микола…

— Родом звідки?

— З Дермані я, пане провідник. Батьки й досі там, коли совіти не… З Нагорянщини ми.

— Як опинився тут, друже сотнику?

— Горе пригнало…

— Облиш емоції, — кинув той, що стояв біля вікна. — На них у нас немає часу. Під чиїм проводом служив?

— Напочатку в боївці Клима, потім якийсь час ходив з Юрком, а пізніше в курені Докса штаб охороняли.

— Так, так… — криво посміхнувся той, що сидів у кутку. — А не брешеш?

— Бий мене сила божа! — перехрестився сотник.

— Коли