Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга друга

— Що?! Ти розумієш, що ти говориш? Чи ти забула, що ти на службі…

— Так, я на службі, але не в тебе, Джіммі. Я служу в «Сі Ай Сі», проте це зовсім не означає, що я твоя власність. З ким мені спати, завжди вирішував ти, але тепер буде інакше… А коли це тебе не влаштовує, я напишу рапорт про відставку, і ми з Тедді поїдемо до Флоріди…

Патриція круто повернулась і вибігла з кабінету. Керк сів на край столу, і брудна лайка зірвалась у нього з уст. Як ніколи досі, він гостро відчув свою старість. З нього неначе випустили повітря. А може, це просто збіг обставин? Буває так, що все валиться з рук і сам не знаєш, звідки прийшла біда на твою голову. Треба все спокійно зважити. Власне, підстав для розпачу поки що немає. То все стомлені нерви нагадують про старість, справжня прийде тоді, коли про неї нагадає начальство, коли запропонують подати рапорт про відставку. Битва ніколи не програна доти, доки від неї не відмовився сам полководець. Треба взяти себе в руки. Ну, наставила йому роги… Але ж без неї тепер не обійдешся. Операція, вважай, уже розпочалася. Майор ось-ось дозріє. З ним розмова, здається, склалась, а Пат нікуди не дінеться, робитиме, що треба. Операцію розраховано на кілька років, і поки вона триватиме, відставки боятися нічого. Правда, це за умови успішного її розвитку. Провал — кінець кар'єри. Це треба мати на увазі. Закоханість Пат теж можна використати з розумом. Не казитись треба, а навпаки, все вести до того, щоб ця любов закінчилася шлюбом. Адже це прив'яже Тедда намертво. Та й хто точніше від Патриції знатиме, чим він дихає. А без певності не можна зробити кроку в тій широкозакроєній операції з видавництвом.

До кабінету вскочив лейтенант. Вигляд у нього був розгублений. Чорні вусики стрибали під носом, в очах стояв переляк.

— Що сталося, лейтенанте? — спитав Керк.

— Повісився!

— Хто?!

— Шольтен… Гельмут Шольтен! Лікар…

Шеф розвідшколи викликав Андрія серед ночі. Вже сам цей факт не віщував нічого доброго. Вінклер ночами ніколи не з'являвся у флігелі. Хоч поряд з кабінетом мав кімнату для відпочинку, ночував у ній рідко. Може, боявся, а може, де поблизу мав коханку, у якої йому було затишніше, аніж у цьому холодному, немов могильний склеп, флігелі під замком.

Коли Андрій увійшов, майор стояв за крок від дверей, ніби ховався за ними. Стояв і легенько поляскував тонкою долонею об бильце шкіряного крісла.

— Хто?! — не відповідаючи на привітання, кинув Вінклер.

— Пробачте, не розумію, що вас цікавить?

— Хто стріляв?! — ще голосніше гримнув майор.

— Куди?

— Ідіот! Хто стріляв у «рено»?!

— Не знаю…

— Але ж ти був там… Біля дороги! Саме в цей час був!

— Ні…

— Але ж Вальтер…

— Він, справді, залишив мене недалеко від дороги, але за ті сорок хвилин, які в мене лишалися до виходу в ефір, я встиг відійти від неї досить далеченько.

— І ти нічого не чув, нічого не бачив?

— Чому? Чув стрілянину… Бачив наш джип…

— Де?

— На дорозі… Я повертався після сеансу, бачу, стоїть у кущах, а коло нього Джоні, Шуліка і Клямка,

— Вони тебе бачили?

— Ні.

— А що вони там робили?

— Не знаю… Вовтузилися в кузові. Здалеку не видно було.

— А коли ти їх бачив, до пострілів чи після?

— Після, — подумавши, сказав Андрій. — Звичайно, після. Я думав, що то стріляють на нашому стрільбищі. В горах важко розібрати, звідки луна…

— Гладенько в тебе виходить… І все було б гаразд, якби… Ану покажи мені руку.

Андрій простягнув руку з номером Дахау. Шеф довго дивився то на хлопця, то на витатуйований на його руці номер.

— Це тебе і видає, голубчику, — сказав і сів до письмового столу.

— Що саме? — спокійно запитав Андрій.

— Ти був у Дахау?

— Ну то й що?

— Не виключено, що там зустрічався з Шольтеном. Затаїв проти нього зло, а тепер ось помстився. Хіба не так?

— Могло бути й так… Проте було зовсім інакше.

— Як?..

— Я чув, як ті троє змовлялися напасти на «рено». Вони звідкись довідалися, що доктор зібрався тікати й повезе з собою золото.

— А звідки довідалися? — В голосі майора щось ніби здригнулося.

— Не знаю… На верхній замок кивали. Мовляв, джерела надійні. Можете спитати в Боба, він чергував у їдальні.

— Гаразд, можеш іти!

Андрій вийшов. Ніби й відбрехався, а на душі був неспокій. Цей Вінклер все одно винюхає, докопається… Проте зараз він поводив себе не так упевнено, як завжди. Щось ніби стримувало його від рішучих дій. Що? Може, у нього самого рильце в пуху? Може, сам був тим надійним джерелом, про яке натякав Джоні? А може, щось інше? Не хоче псувати репутацію закладу? Там, нагорі, довідавшись про справи, які творяться в розвідшколі, Вінклера по голівці не погладять. А що як настав час збиратися в дорогу?.. Від цих думок у Андрія завжди завмирало серце.

Зайшов до кімнати і тихенько, щоб не розбудити Мурзу, який посвистував носом на сусідньому ліжку, сів на