Бьорнстьєрне Бйорнсон - Небезпечне сватання

збившись докупи. На землі валялися розкидані хатні речі. А коли Ларс краще придивився, то побачив, що неподалік на горбку сиділа ще якась людина й плакала. Впізнавши в ній свою дружину, він гукнув її. Вона схопилася й радісно вигукнула:

— Хвалити бога, що ти живий!

Дружина підійшла до чоловіка й сіла, чи,

швидше, впала біля нього.

— О боже, боже! От ми й маємо користь від залізниці!

— Від залізниці? — вражено перепитав Ларс.

Та не встиг він вимовити ці слова, як зрозумів усе: авжеж, іскри попали в стружки перед новою стіною хати, і вони зайнялися! Ларс спохмурнів і надовго замовк. Дружина теж не зважувалась більше нічого сказати, тільки спробувала тепліше вкутати його, бо з нього спало те, чим вона прикрила його, коли він лежав непритомний. Він мовчки прийняв її турботу. Вкриваючи йому ноги, дружина стала перед ним навколішки, і раптом він поклав їй руку на голову. Вона відразу припала до його грудей і голосно заплакала. Нарешті він її помітив!

Ларс усе зрозумів і сказав:

— Тепер ти мій єдиний друг.

Задля того, щоб почути ці слова, не шкода було втратити й садибу. Радість додала їй сміливості, вона підвела голову, відданими очима глянула на нього й відповіла:

— Це тому, що ніхто не розуміє тебе так, як я.

Тепер і його серце розтануло. Він тримав дружину за руку, і по щоках у нього котилися сльози.

Він виговорився перед нею, як перед своїм сумлінням. І вислухав її думку. Потім вони завели мову про те, що сталося. Тобто Ларс мовчав, а дружина розповідала, як усе було. Перший помітив пожежу Кнут Окре. Він збудив свою родину й челядь, дівчат послав у село по людей, а з хлопцями на конях примчав у Гегстад, де всі міцно спали. Тут він керував тими, хто виносив усе, що можна було, з хати і з клуні й гасив пожежу. Він же витяг і Ларса з вогню й відніс у той бік, звідки віяв вітер, тобто сюди, на кладовище.

Поки вони балакали, на дорозі заторохтіла підвода. Вона швидко завернула на кладовище й зупинилась. То був Кнут. Він устиг скочити додому по свою найкращу підводу, ту, якою вони з Ларсом часто їздили до громадської ради, і приїхав нею по Ларса, щоб забрати його до себе. Вони подали один одному руку, той сидячи, а той стоячи.

— Поїдеш зі мною, — сказав Кнут.

Ларс мовчки підвівся, і вони пішли до підводи. Кнут допоміг Ларсові вилізти і сів сам поруч. Про що вони розмовляли дорогою, а потім у Кнутовій кімнатці, де просиділи до ранку, ніхто не знає. Але відтоді вони знов стали нерозлучні, як колись.

Коли людину спіткає лихо, всі зразу починають вбачати в ній тільки добре й забувають погане. Так сталося і з Ларсом. Йому збудували за громадський кошт хату, найбільшу і найкращу в усій долині. Він знов став головою громадської ради, але поряд із ним тепер завжди був Кнут Окре. Відтоді між ними ніколи не було ні суперечок, ні сутичок.

БУЛАНИЙ

Колишня пасторська садиба в парафії Квікне серед гірського кряжа Довре звалася Б’єрган. Розташована вона була на відлюдді, високо в горах. Малим я, бувало, вилазив на стіл і заздрісно дивився на дітей у долині, що взимку бігали на ковзанах по кризі, а влітку гасали по луці. Б’єрган лежав так високо, що там не родило збіжжя, тому садибу врешті продали якомусь швейцарцеві, а пасторові громада купила хутір у долині, де, звичайно, було трохи веселіше.

Зима у Б’єрган приходила так рано, що аж жаль брав. Ниву, яку однієї ранньої, теплої весни батько засіяв був на пробу, за одну ніч покрило снігом. На сіно замість дощу теж часто падав сніг. А коли наступала справжня зима, то стояли такі морози, що я боявся взятись за клямку, бо пальці прилипали до заліза. Мій батько, хоч був загартований, бо виріс в околицях Рансфіорда[9], не раз закутував обличчя, як йому доводилось їхати кудись на далекий куток. Сніг лунко рипів під ногами, коли хтось ішов вулицею, а як перехожих було більше, то від їхніх кроків аж у вухах лящало. Сніг часто досягав вікон на горищі в нашій хаті, а нижчі господарські будівлі замітало зовсім, горбики, кущі й огорожа зникали під снігом, навкруги простягалося рівне снігове море, з якого стирчали тільки верхівки беріз і яке оживало й котило хвилі під час кожної бурі, що залишала по собі глибокі западини й височенні кучугури.

Я стояв на столі й дивився, як старші хлопці спускаються на лижах від нас у долину, а з лісу виїздять на оленячих запрягах лапландці, то стрімко спускаючись униз, то спинаючись угору. їхні санки вигулькували серед заметів, немов човни серед хвиль. Ніколи не забуду, як одного разу їхня валка спинилася біля нашої садиби, і з кожних саней почали викочуватися хутряні клунки, що виявилися жвавими й веселими людьми, які приїхали продавати оленину.

Мешканці долини Квікне за ці роки стали освіченіші й розважніші, але в ті часи парафія мала дуже погану славу. Ще зовсім недавно один пастор, ідучи до церкви, брав із собою пістолет, а ще одному, коли його не було вдома, якісь чоловіки з начорненими сажею пиками перевернули й потрощили все в хаті й до смерті налякали дружину. Батьків попередник узагалі втік із Квікне й нізащо не захотів вертатися туди. Тому парафія кілька років була без пастора, поки її не зайняв мій батько. А може, саме тому він і поїхав туди, бо церковна влада вважала, що він здатен утримати стерно в розбурханому морі.

У мене ще й досі стоїть перед очима один суботній ранок. Я намагався здолати сходи до батькової