Бьорнстьєрне Бйорнсон - Небезпечне сватання

він востаннє був тут. Він зліз додолу й рушив крізь натовп. Люди невимушено віталися з ним, проте він ні на кого не дивився й нікому не відповідав. Його невеличка, худенька дружина, бліда, мов смерть, ступала позад нього. Людей, що вже були в церкві, так здивувала його поява, що вони перестали співати і втупили в нього очі. Кнут Окре, який сидів перед Ларсом, відчув, що в церкві відбувається щось незвичайне. Не помітивши спереду нічого особливого, він обернувся й побачив Ларса, що сидів, схилившись над молитовником, і слідкував по ньому за відправою.

Кнут не бачив Ларса від того вечора, коли засідала громадська рада, й не уявляв собі, що людина за два роки може так змінитися. Ларс не був схожий на переможця. Його тонкий, м’який чуб порідшав, лице змарніло й посуворішало, очі запались і гарячково блищали, а могутня шия зморщилась і на ній набрякли жили. Кнут миттю зрозумів, що пережив цей чоловік, і його відразу охопило палке співчуття, навіть щось схоже на колишню любов. Він помолився за нього й поклав собі неодмінно підійти до Ларса після відправи.

Проте Ларс вийшов з церкви раніше. Тоді Кнут вирішив того ж таки вечора навідати Ларса вдома, але дружина стримала його.

— Ларс належить до тих людей, яких обтяжує почуття вдячності. Почекай, поки він зробить тобі якусь послугу, тоді, може, він сам прийде до тебе.

Та Ларс не приходив. Кілька разів він з’являвся в церкві, але більше нікуди не ходив і ні з ким не спілкувався. Натомість він узявся господарювати з таким запалом, ніби хотів за рік надолужити все прогаяне.

— Отак би й давно, — казав дехто.

Скоро в долині почали прокладати залізничну колію. Вона мала пролягти повз саму Ларсову садибу, тому він розвалив частину хати з того боку, що від колії, і прибудував великий гарний ганок, щоб садиба мала кращий вигляд. Він якраз докінчував його, коли повз садибу проклали тимчасову колію, щоб можна було возити для будівництва жорству й шпали, і пригнали невеличкий паровоз. Одного надвечір’я тією колією мали піти перші вагони з жорствою. Ларс стояв на східцях. Він хотів почути перший гудок і побачити першу стяжку диму від паровоза. Вся челядь хутора з’юрмилася біля нього. Ларс дивився на село, залите промінням вечірнього сонця. Тепер він був певний, що про нього не забудуть, поки через цю родючу долину гуркотітимуть поїзди. І його душу сповнило почуття злагоди і прощення. Він глянув у бік кладовища — частина його й далі стояла з похиленими хрестами, а частина зникла під залізничним насипом. Він хотів з’ясувати для себе свої почуття, та зненацька пролунав перший гудок, а за мить з’явився й поїзд. З паровоза бухкав дим, змішаний з іскрами, бо палили в ньому сосновими дровами. Вітер віяв у напрямку садиби, і скоро вона потонула в густому диму. Та помалу дим розвіявся, і Ларс побачив, як поїзд, ніби могутня, невблаганна сила, важко долає шлях долиною.

Ларс був задоволений. Він зайшов до хати, наче після сповненого тяжкої праці дня. Тієї хвилини перед очима в нього постав образ діда. Дід вивів свою родину із злиднів і забезпечив їй добробут. Щоправда, честь його була трохи заплямлена, зате чого він досяг! А його помилки можна зрозуміти, такі були часи. Люди ще не мали твердих поглядів на мораль. Кожна доба по-своєму вирішує, що можна, а чого не можна, і, поки прокладе цю межу, неминуче йде на якісь жертви.

Вічна йому пам’ять, він немало настраждався в житті й немало напрацювався! Пером йому земля. Мабуть, приємно нарешті спочити. Та його позбавлено спочинку через надмірне онукове шанолюбство. Адже його викинули з землі разом із камінням і жорствою. Ет, дурниці! Він би тільки зрадів, коли б дізнався, що залізницю, яка гуркотить у нього над головою, прокладено завдяки його онукові.

З такими думками Ларс роздягнувся й ліг спати. І знов перед ним постав дідів образ. Але якийсь суворіший. Ларс відчув ніби докори сумління. Але відразу ж почав боронитися. Це він тому став такий малодушний, що стомився. Чого дід хоче від нього? Чого йому ще треба? Над його могилою гуркочуть поїзди, співаючи хвалу його родові. Хто ще має такий надгробок?

Та що це? Двоє страхітливих вогненних очей, тріск, свист! Ні, це не паровоз! Не міг же він зійти з рейок. Це з цвинтаря суне лава за лавою страхітливий похід і просто до його хати. Вогненні очі — це дідові, а за ним ідуть усі мертві. Вони з галасом і тріском дедалі ближче підступають до хати, бризкаючи іскрами. Ось вікно спалахнуло у відблиску їхніх мертвих очей…

Ларс щосили намагається прокинутись, адже це сон, звісно, це тільки сон! Стривайте лишень, нехай я прокинусь! Ну от, я вже прокинувся, тепер ходіть сюди, нікчемні мертвяки! Ти ба, вони справді йдуть з кладовища, розкидають шпали, рейки, паровоз, вагони, і все те зі страхітливим гуркотом провалюється в землю, а на його місці знов постають зарослі травою могилки з хрестами. А мерці й далі йдуть, високі, мов велетні, і співають: «Залиш мертвих у спокої!»

Ларс упізнав ці слова, бо останніми роками вони щодня ятрили йому душу, а тепер обернулись у поминальну молитву. Це до нього прийшла смерть, і йому ввижаються мертві.

З нього градом котився піт, бо мертві підходили все ближче й ближче. Ось вони вже у вікні, ось гукають його на ім’я… Його пойняв невимовний жах. Він спробував закричати, бо відчув, що його душать. Холодна мертва рука здавила його за горло. Нарешті він таки спромігся крикнути: «Рятуйте!»— і прокинувся. Знадвору хтось розбив вікно, скло посипалось до нього на ліжко. Ларс схопився. Надворі стояв чоловік, що вибив вікно, а навколо нього шугав дим і бухкало полум’я.

— Садиба горить, Ларсе! Зараз я допоможу тобі вибратись!

То був Кнут Окре.

Коли Ларс знов отямився, то відчув, що лежить на вітрі і задубів з холоду. Біля нього не було нікого. Ліворуч догоряла його садиба. Десь поряд ревіла худоба й мекали вівці, налякано