Ада Самарка - Смак заборони

— Не знаю… Якось про це не замислювалася. Я більше з Танею і Вірою спілкуюся.

— Ой, а Віра! Єдине гарне в ній те, що вона мені тут показала трохи дійсно класних вправ. А взагалі, ти, дурненька, навіть уявити не можеш, що в них там діється. І тут я цілком солідарна з твоїм татом — нема чого біля них крутитися.

— Чому?

— Вона ж просто зводить з ним дівок. Так вона його може біля себе притримати, ось і жертвує всім, навіть власною дитиною.

— Та ну?

— Але ж ти спочатку думала, що вона — його дружина, а Танька — дочка?

— Звичайно, всі так думають.

— Так отож! Ти що, не розумієш, що він ними просто прикривається? З вигляду така благопристойна сімейка. До них спокійно відпускають своїх дочок — там кавусика попити, у карти з малою порізатися, а далі вже починається капітальна обробка й дівчисько потім і «на танці», й «погуляти» відпускають без жодних задніх думок.

— Та ти що…

— А вони, малолітні дурепи, вуха порозвішували…

— Ноги порозсовували…

— Еге ж, а з вигляду все благопристойно. Ет… зажди, ти їх ще в повному складі не бачила! Тут наприкінці липня — в середині серпня таке діється! Ох і відриваються ж вони! Там дід у них такий є, пузатий і хтивий… Слухай, — вона знову присунулася до мене й взяла за руку, — і ти ж там увесь час у карти граєш, в нього під самим носом. Чіпляється?

— Ну… не знаю…

— Так, так, так, — вона зазирнула в мої опущені очі, — ану викладай!

— Загалом, тоді, в 93-му, він мені таку гидоту розповідав…

— А зараз?

— Після тієї історії, мені здається, він не відчуває до мене особливої симпатії.

— Та годі тобі, він же бодай щось казав?

— Ну, так… Пропонував прямим текстом, нахабно, типу, ходімо, я знаю місце в парку, і всяке таке.

— А-а-а! — вона, сміючись, затулила рота долонею. — І що?

— А нічого. Якби я навіть і хотіла, то мене б тато не пустив.

— А ти хотіла?

— Ні, звичайно!

— А що ти йому відповіла?

— Щоб відвалив.

— А він?

— Сказав, що в мене плоскостопість, що коліна якісь неправильні, а це все лікується сексуальною енергією.

Вона знову голосно засміялася. Татусь вистромився з-під пірсу, стурбовано й роздратовано глянув на мене. Анна весело помахала йому й жестом показала, що ми незабаром скінчимо.

— Будь обережна, Адріанко. Особливо з Вірою. Ти просто не уявляєш, із ким маєш справу. Вони цілком під владою цієї людини. А він… цілковите лайно. Для нього секс — як випорожнення. Розумієш?

— Майже.

— А розкажи мені тепер про сестру.

І я почала щось безсовісно брехати про своє опівнічне шпигунство, про те, як одного разу нібито застукала Мавпу у внутрішньому дворику першого корпусу («ой, а де це?»), де він на своєму червоному рушнику трахав якусь дівулю, і, як завжди, в найцікавішому місці розповіді до нас рішуче наблизився татусь і дуже брутально скомандував мені:

— Швидко йди купатися!

Я намагалася заперечити, що купатися не хочу, але він гаркнув «shut up!» — і злобливо тицьнув пальцем у бік моря.

Альхен був безнадійно заклопотаний тигровими-хвостатими, тому я пішла засмагати на пірс.

Анна звільнилась від татуся й намагалася якось підійти до мене, але ми вже йшли вечеряти, а про те, щоб мені залишитися ще на годинку (навіть під її наглядом), не могло бути й мови.

На сходах мені у вкрай неприязній формі пояснили, що нав’язувати своє товариство — непристойно, й що Анні глибоко нецікаво все те, що я можу їй розповісти, вона просто дуже вихована й для ввічливості підтримує розмову зі мною.

О Боже… Дай мені сили…

Я прокинулася з дивним присмаком у роті. Яких же капостей учора я наговорила Анні! Коротше кажучи, Адору понесло… А якщо вона розповість іще комусь? Тій самій Вірі?

Голова була важкою і щось похмуре збиралося в грудях.

Образа на татуся була ще в силі, й коли ми спустилися на пляж, я в насупленому мовчанні рушила на свою ритуальну прогулянку. Макс стомлює. Ні, ні, не може його здорове мускулясте тіло, його засмагле обличчя з повними губами, його золоті кучері, його юність і запал витиснути з мене біль щоранкового очікування. Теревенячи з ним, усе, про що я задумуюся, — це: «Прийшов, чи ні?». Макс мені сьогодні розповідав про те, як здавав на права в роздовбаному «Москвичі», як там відвалилася педаль…

— І що, тато тебе навіть удень, навіть просто в кафе не відпустить?

— Та Боже борони… Яке там кафе…

І тут, дорогою назад, мене раптом охопила така туга, такі щемливі жалощі до себе, бранки, що я махнула батькові, який віддалявся до вбиральні, й пішла на посадку прямісінько під ожилий тент. Віра варила каву, Сашко виймав із рюкзака червоний рушник, а Танька виколупувала з-під лежака розсипані фломастери.

— Привіт, народ!

— О, Адріано, привіт, — своїм інтелігентним пітерським голосом ніжно прогаркавив мій мучитель, — ну, як справи, як настрій? (Боже, який же ти ласкавий!).

— Стомилася я від усього. Ні, справді, зі мною точно зараз напад якийсь трапиться. Адже не можна мене так пасти!