Микола Гоголь - Мертві душі

а що скажуть іноземці? Хіба весело чути погану думку про себе? Думають, хіба це не боляче? Думають, хіба ми не патріоти?" На такі мудрі зауваження, особливо про думки іноземців, признаюсь, нічого не можна придумати на відповідь. А хіба ось що: жили в одному далекому закутку Росії два жителі. Один був батько родини на ім'я Кифа Мокійович, чоловік вдачі лагідної, що провадив життя недбало. З родиною він не морочився; існування його було спрямоване більше в умоглядний бік і оберталося навколо такого, як він називав, філософічного питання: "Ось, наприклад, звір", говорив він, походжаючи по кімнаті: "звір народжується голий. Чому ж саме голий? Чому не так, як птах, чому не вилуплюється з яйця?

Як, далебі, теє: зовсім не зрозумієш натури, як більше в неї заглибишся!" Так мислив житель Кифа Мокійович. Та не в цьому ще головна річ. Другий житель був Мокій Кифович, рідний син його. Був він те, що звуть на Русі богатир, і в той час, коли батько міркував про народження звіра, двадцятилітня плечиста натура його так і поривалася розгорнутись. Ні за що не вмів він узятись злегка, завжди або рука в когось затріщить, або ґуля набіжить на чийомусь носі. В домі і в сусідстві все від дворової дівки до дворової собаки тікало геть, його побачивши, навіть власне ліжко в спальні потрощив він на друзки. Такий був Мокій Кифович, а втім, він був доброї душі. Та не в цьому ще головна річ. А головна річ ось у чому: "Зглянься, батечку пане Кифо Мокійовичу", казала батькові і своя, і чужа двірня: "що це в тебе за Мокій Кифович? Нікому від нього немає спокою, такий припертень!" — "Егеж, пустотливий, пустотливий", відказував звичайно на це батько: "та що ж робити: битися з ним пізно, та й мене ж усі обвинуватять у жорстокості; а людина він честолюбна: як станеш докоряти йому при другому-третьому, він угамується, але ж гласність, от лихо! місто дізнається, назве його зовсім собакою. Що, справді, думають, мені хіба не болить? хіба я не батько? Що займаюся філософією, та іншим разом не маю часу, так уже я й не батько? Та отже ні, батько! батько, чорт забери, батько! У мене Мокій Кифович ось тут сидить у серці!" Тут Кифа Мокійович бив себе дуже сильно в груди кулаком і доходив до цілковитого азарту. "Вже коли він і залишиться собакою, так хай же не від мене про це дізнаються, хай не я виказав його". І, виявивши таке батьківське почуття, він залишав Мокія Кифовича робити й далі богатирські свої подвиги, а сам вертався знову до улюбленого предмета, поставивши собі раптом яке-небудь таке питання: "ну а коли б слон родився в яйці, адже ж і шкаралупа, певно, дуже товста була б, гарматою не проб'єш: треба якусь нову вогнепальну гармату вигадати". Так проводили життя два мешканці тихого куточка, які несподівано, як з віконця, виглянули наприкінці нашої поеми, виглянули для того, щоб відповісти скромно на обвинувачення з боку деяких запальних патріотів, які до певного часу спокійно займаються якою-небудь філософією, або збільшенням достатку коштом ніжно любимої ними вітчизни, і які думають не про те, щоб не робити поганого, а про те, щоб тільки не говорили, що вони роблять погане. Та ні, не патріотизм і не перше почуття є причинами обвинувачень, інше криється під ними. Навіщо таїти слово? Хто , ж, як не автор, повинен сказати святу правду? Ви боїтесь глибоко спрямованого погляду, ви страшитеся самі спрямувати на що-небудь глибокий погляд, ви любите ковзнути по всьому бездумними очима. Ви посмієтесь навіть від щирого серця, з Чичикова, може, навіть похвалите автора, скажете: "одначе ж дещо він влучно підмітив, мабуть, веселої вдачі людина!" І після таких слів з подвоєною гордістю звернетесь до себе, самозадоволена посмішка з'явиться на обличчі вашому, і ви додасте: "Але ж треба погодитись, предивні й пресмішні бувають люди в деяких провінціях, та й негідники до того ж не малі!" А хто з вас повний християнського смирення, не прилюдно, а в тиші, наодинці, в хвилини самотніх розмов з собою, заглибить у середину власної душі цей тяжкий запит: "А чи немає і в мені якоїсь частки Чичикова?" Егеж, чому б не так! А от хай пройде в цей час повз нього якийсь його ж знайомий, що має чин ні занадто великий, ні занадто малий, він в ту ж мить штовхне під руку свого сусіду й скаже йому, мало не пирснувши зо сміху: "дивись, дивись, он Чичиков, Чичиков пішов!" І потім як дитина, забувши всяку пристойність, відповідну званню й літам, побіжить за ним навздогін, піддражнюючи ззаду та приказуючи: "Чичиков! Чичиков! Чичиков!"

Але ми почали говорити досить голосно, забувши, що герой наш, який спав під час оповідання його повісті, уже прокинувся і легко може почути так часто повторюване своє прізвище. А він людина образлива і не любить, коли про нього висловлюються нешанобливо. Читачеві півбіди, розсердиться на нього Чичиков чи ні, а щодо автора, то він ні в якому разі не повинен сваритися зі своїм героєм; ще не малий шлях і не малу дорогу доведеться їм пройти удвох рука в руку; дві великі частини попереду — це неабищо.

"Ехе-хе, що ж ти?" сказав Чичиков до Селіфана: "ти?" "Що?" сказав Селіфан повільним голосом. "Як що? лобуряко! як ти ідеш? Ну ж, поганяй!" І справді Селіфан давно вже їхав, заплющивши очі, зрідка тільки торкаючи спросоння віжками по боках теж сонних коней; а з Петрушки вже давно, не знати в якому місці, злетів картуз, і він сам,

перекинувшись назад, уткнув свою голову в коліно Чичикову, так що той мусив дати їй щигля. Селі-фан підбадьорився і, хвисьнувши кілька разів по спині чубарого, після чого той пішов підтюпцем, та махнувши зверху батогом на всіх, промовив тонким співучим голоском: "не бійся!" коники розворушились і помчали як пух легеньку бричку. Селіфан тільки помахував та погукував: "ех! ех! ех!", плавно підстрибуючи на козлах в міру того, як тройка то злітала на пагорок, то мчала щодуху з пагорка, якими ряснів увесь стовповий шлях, що спадав ледве помітним схилом донизу. Чичиков тільки посміхався, злегка підлітаючи на своїй шкіряній подушці, бо любив швидку їзду. І який росіянин не любить