Юрій Миколайович Щербак - Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

різко хляпнув ззаду офіцера поліції по плечу своїм карпатським топірцем. Той схопився за електрошокер, але, побачивши губернатора і мера, зупинився, змірявши Гайдука поглядом, повним погорди й ненависті.

— Припиніть бійку! — гукнув Координатор. — Я — генерал Гайдук. Приїхав до вас у гості. Що сталося?

Натовп загомонів, заворушився. Жінки заверещали, чоловіки заматюкалися. В руках людей з’явилися гаджети, щоб не пропустити таку нагоду і зробити знімки.

— Говоріть хтось один.

Чоловік у брудній синій майці, в якого кров ще не засохла на голеній голові, а майка почорніла на грудях, підняв руки, щоб припинити гамір.

— Ми вимагаємо…

— Представтеся, будь ласка, — перервав його Гайдук. — Я назвав своє ім’я. Тепер ваша черга.

— Мене звуть Василь Лутугін. Майстер «Трансмашу».

Чолов’яга років сорока, жилавий, з твердим поглядом людини, яка не боїться жодних катувань і не прогинається перед начальством.

— Вибачте, пане генерале, що довелося діяти таким способом, — сказав Лутугін, — але інакше не було жодної можливості.

— Лутугін, як вам не соромно?! — шия в мера Красюка почервоніла, наче він стояв у «мості», а на ньому лежав суперник. — Чому ви до мене не звернулися? Хіба не соромно так зустрічати дорого гостя?

— Не соромно, — огризнувся Лутугін. — Ви, пане генерале, дійсно дорогий гість. Вони стільки грошей роздерибанили на показуху! Зарплату місяцями не платять. На вас гроші є, а на нас нема. І води в місті нема. Завозять цистернами, видають по талонах. У мене троє дітей, хлопці, — на його обличчі майнуло щось схоже на лагідну усмішку, — їх треба щовечора купати. А нам пити не вистачає. В Лугані вода чорна, токсична.

— У сусіда собака покупалася в цій воді, потім народила щенят із трьома головами, — крикнула жінка, волосся якої було пофарбовано в зелений і червоний кольори.

— А фото у вас є? — спитав Гайдук, пригадавши безсмертний досвід Невінчаного в постановці абсурдних питань.

— Що?

— Фото тих щенят?

— Ні, — почала злякано відступати жінка.

— Ми зараз перевіримо. Ось цей чоловік, — Гайдук показав на одного зі своїх охоронців, — зараз поїде з вами і перевірить.

Але жінка його не чула: розштовхуючи натовп, вона злякано відходила до барака, де, мабуть, мешкала.

Гайдуку жаль стало цю змарнілу розфарбовану жебрачку, яка наче сама скупалася в токсичних водах Лугані.

— Продовжую, — вперто мовив Лутугін. — Вся вода йде в елітні острови. Ми так називаємо висотки для багатіїв. Острів Пролетарський, острів Щорса, Ворошилова, Єфім’єва, острів Тумаркіна — вашого улюбленого генерала, який хабарі бере з усіх заводів, з торговельних центрів, з поліції та ринків — і не грішми, а золотом з нашого луганського родовища.

— Зараз перевіримо, — Гайдук відчув спеку, що гарячою важкою рідиною розпливалася по місту.

— Перевіряйте.

— Пане Тумаркін, зараз із цими панами, — він покликав мовчазних агентів НБР, — ви поїдете до себе додому, а потім до службового кабінету і все покажете. Якщо це неправда — пан Лутугін буде покараний за наклеп.

Всі шарніри в тілі генерала Тумаркіна раптом наче заклинило: він зблід і знерухомів, тільки очі чорно-оливкового кольору бігали панічно:

— Ігорю Петровичу… пане генерале армії… та я… ми ж з вами… як можна…

— Сідайте в машину поліції та їдьте. І ви з ними, — наказав Гайдук Лутугіну і голосно звернувся до натовпу: — Приготуйте всі ваші скарги й передайте полковнику Чмілю. Післязавтра ми їх обговоримо. Полковник Чміль прийме скарги в готелі «Україна». А тепер вибачте, треба їхати.

В автобусі працював кондиціонер, і Гайдук, попросивши води в Чміля, почувся краще. На завод «Лугор» (Луганська орбіта) їхали мовчки. Гайдук відпустив змертвілого мера в центрі міста. «Зараз він почне ховати накрадене, — подумав. — І наробить у паніці купу помилок».

Агенти НБР та НАВБ уже кілька тижнів працювали в місті, наче шахтарі в копанках, добуваючи чорну магму фактів, які звуться доказами. Того самого дня, що й в Луганську, по всій Україні-Руси почалася кампанія зачистки генералів-корупціонерів: було виписано десятки ордерів на обшуки і арешти. Дивним чином з числа заарештованих четверо генералів належали до очолюваного Палієм Фронту народного опору.

Пізно вночі до апартаментів Гайдука в готелі «Україна» (народ називав його «німецьким», бо побудували наприкінці 1940-х років полонені німці в стилі сталінсько-гітлерівської соціалістичної готики) хтось тихенько постукав. Гайдук не спав, готуючись до завтрашньої зустрічі з генералом Варламовим. У дверях стояли охоронець і Чміль. Непоодаль від них Гайдук помітив спецагентів НБР.

— Заходьте.

На Гайдукові була чорна T-shirt із зображенням білої ящірки та картаті, наче шотландський кілт, шорти.

— Віскі? Вино? Кава? Чай? — спитав нічних відвідувачів. Ті заперечливо похитали головами. У кімнаті Чміля вже готувалася хлопчача вечеря, на якій вони відірвуться по повній.

— Доповідайте, — сказав Гайдук.

— У генерала Тумаркіна вилучено п’ятнадцять кілограмів золота, — повідомив старший агент НБР, який навіть у таку спеку не дозволив собі за весь важкий день послабити вузол чорної краватки. — Мер Красюк прийшов о четвертій годині з повинною і здав тайник із трьома кілограмами золота і великими сумами укрів та іноземної валюти.

Гайдук уявив, як мешканці цього пограбованого міста їздитимуть розкішними поїздами по естакадах, попід якими — бараки, притони для наркоманів, «кабінки щастя», побілені мазанки таких трудяг, як Лутугін (він працював у збиральному цеху отих красенів-поїздів і вважався місцевою владою неблагонадійним), закриті елітні сетльменти-острови, всі ці квартали та лінії для плебсу — цей житловий секонд-хенд без води, без зелені, з залишками обгиджених дитячих майданчиків і дірявими контейнерами до сміття з написами-графіті «Вітаємо генерала fuck him Гайдука-п…здюка».

Відчув свою особисту провину в тому, що сталося з Луганськом. І своє безсилля.

Особливо обурив Гайдука м’ясний магазин в одноповерховому будинку з червоної цегли, зведеному