Майн Рід - Оцеола, вождь семінолів

збори пішло не більше десяти хвилин, тож загалом, від їх відходу і до початку нашої погоні минуло трохи більше години. Пересуватися дуже швидко вони не могли, адже за ними йшли пішки негри – ми бачили їхні широкі сліди.

Навряд чи хтось із нас боявся індіанців. Усі ми палали жагою помсти, що притлумлює страх. Крім того, слідів індіанців було не так уже й багато – чоловік п’ятдесят. Поза сумнівом, це були вправні й досвідчені воїни. Але ті, хто зголосився добровільно допомагати мені, теж були загартованими людьми – з твердим характером і витримкою. Це були найкращі люди в селищі, незамінні у таких справах. Нікому навіть на думку не спадало повернутися: всі твердо вирішили йти вперед і знайти убивць навіть у самому серці індіанської території, у їх власному «гнізді».

Відданість цих людей додала мені наснаги. Я поскакав уперед, і на серці мені стало трохи легше: я відчував, що от-то настане час відплати.

Розділ LXXVII
Втрачений слід

Однак індіанці були не так близько від нас, як ми сподівалися. Ми мчали так швидко, як могли наші коні. Так здолали десять миль, хоча спершу сподівалися, що наздоженемо ворога вже на половині цієї відстані.

Мабуть, індіанці збагнули про погоню і щодуху помчали вперед. Ясна річ, що після таких жахливих злодіянь вони очікували переслідування. Та вони не набагато випередили нас. Хоча сонце вже добряче припікало, сік ще капав зі зламаних ними гілок, сліди копит їхніх коней були ще свіжі. Так пояснили нам наші провідники. Прим’ята трава ще була вологою від роси і стелилась по землі.

Для містянина, що звик пересуватися вулицями, всіяними дороговказами й номерами на кожних дверях, здається неймовірним: як мисливець може без компаса чи дороговказу днями безпомилково вистежувати хитрого ворога. За дороговказ ловцю править кожен листочок, кожна гілочка, кожна травинка. Ці знаки він читає так само чітко, наче б розгорнув мапу із визначеним маршрутом. У той час як мисливець намагається знайти сліди, переслідуваний робить усе, аби ці сліди «замести», приховати від пильного ока.

– Вони тут були не давніше як півгодини тому. Лишень півгодини, собаки скажені! – вигукнув Гікмен, чи не вдвадцяте оглядаючи сліди. – Ніколи в житті я не бачив, щоб червоношкірі їхали так швидко! Вони біжать, наче стадо наляканих биків. Імовірно, мерзотники добряче спітніли. А деякі лобурі, гадаю, вже хитаються в сідлах під кутом сорок п’ять градусів…

Гучний вибух сміху був відповіддю на це зауваження нашого провідника.

– Не так голосно, хлопці, не так гучно! – промовив він, уриваючи сміх владним жестом. – Єрусалимом присягаюсь, вони почують вас! Якщо так станеться, то дехто з вас ще до заходу сонця позбудеться свого скальпа. Заради власного ж порятунку, хлопці, поводьтеся тихо, як мишки. Вони мають такий гострий слух, як наші пси. Чорти б мене ухопили, якщо вони більше ніж за милю од нас!

Він ще раз нагнувся до сліду і повторив:

– Будьте тихі, як опосуми, і я обіцяю вам, що не мине й години, як ми наздоженемо цих негідників.

Підкоряючись його наказу, ми їхали, намагаючись дотримуватися тиші. Ми пересувалися узбіччям, порослим травою, щоб заглушити тупіт копит. Перемовлялися пошепки, та й то лише в разі крайньої потреби. Напружено вдивляючись уперед, щомиті ми сподівалися побачити перед собою бронзові фігури індіанців.

Так ми проїхали з півмилі. Ворог не показувався, вид но було тільки його сліди. Наш зір уловив, що синє небо мигтить між стовбурів, – це означало, що ліс почав рідшати. Дехто з нашого загону зрадів, бо ми кілька годин просувались похмурим лісом, переплетеним ліанами і заваленим стовбурами, тож їхати швидко ніяк не вдавалось. Усі сподівалися, що тепер ми нарешті побачимо ворога. Але старих мисливців, особливо наших двох провідників, ця обставина аж ніяк не тішила. Гікмен не забарився висловити своє невдоволення.

– Клята рівнина! – вигукнув він. – Це савана, ще й величезна. Хай йому грець, кепські справи!

– Чому? – запитав я.

– Дуже просто! Якщо вони проскочили через савану, то, напевно, залишили біля лісу одного або двох вартових. Тепер ми вже не можемо під’їхати до них непоміченими: нас буде так само легко побачити, як караван верблюдів. І що це означає? А це означає, що як вони помітять нас, то легко сховаються. Вони розсиплються врізнобіч, тоді шукай вітру в полі!

– Що ж нам тепер робити?

– Нам краще триматися ближче до великого болота. Ви постійте тут кілька хвилин, а ми з Джимом Везерфордом під’їдемо до узлісся і подивимося, чи перетнули вони савану. Якщо так, то і ми перемахнемо її, а потім знову відшукаємо слід. У нас немає іншого вибору. Якщо вони побачать, як ми перетинаємо савану, ми можемо показати їм хвіст і спокійно повертати назад.

Усі погодилися з цим і підкорилися наказу мисливця на алігаторів. Ми всі добре знали, що він дуже мудрий мисливець. Гікмен і Везерфорд спішилися і стали обережно пробиратися до дерев на узліссі.

Повернулися вони нескоро. У декого з нас уривався терпець. Уже почалися розмови про те, що, зупинившись, ми лишень даремно гаємо час і даємо індіанцям можливість далі втекти. Інші пропонували продовжити погоню і за будь-яких умов просуватися вперед по сліду.

Хоч як сильно бажаючи вступити у відкритий бій з убивцями, я розумів, що це безглуздо. Провідники мали рацію. Нарешті мисливці повернулися і повідомили нам, що індіанці справді перетнули савану і в’їхали в ліс, що був за нею. Вони ще не встигли втекти, коли мисливці дійшли до узлісся. Гікмен навіть примудрився помітити хвіст коня, що мелькнув за кущами. Але пильні слідопити з’ясували ще один важливий факт: далі не було жодного сліду, за яким ми могли б іти вперед.

Вступивши в савану, вочевидь, індіанці розсипалися, хто куди. Про це свідчила велика кількість слідів кінських копит, залишених на траві. Як висловилися мисливці, слід «розщепився на п’ятдесят частин» і нарешті зовсім зник у траві. Мисливці даремно шукали відбитки копит у високій тирсі. Залишався тільки один, дуже дивний слід, який привернув їхню увагу. Це був слід людської босої ноги. Хтось недосвідчений сказав би, що це відбиток ступні однієї людини. Слідопити миттю збагнули, що це була хитрість. Слід був широкий і безформний, дуже глибоко втиснутий у землю; навряд чи це міг бути слід однієї людини. Довга п’ятка, ледь помітний підйом, широкі відбитки пальців – ці знаки мисливці відразу розгадали. Гікмен визначив, що це був слід негра – точніше, негрів, які вдалися до цієї хитрості за вказівкою того, хто їх вів.

Така несподівана