Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

грізнішої: що ми, борючись проти нетерпимості папістів та протестантів, самі станемо ще нетерпиміші. Так я кажу і так пропоную, бо, далебі, не хочу дожити до хвилини, коли мені доведеться з жахом закрити руками очі перед плодами мого власного почину. Бо, не забувайте, це ж я створив нашу раціоналістично-атеїстичну секту.

«Ще б пак не ти, — подумав Франта. — Дурень над дурнями».

— Було б злочином і безглуздям, — провадив Петр, — якби ми зразу, з самого початку — адже така пригода справді сталася в нас уперше — стратили Мартіна. Ми воюємо проти фанатизму. Був би й сміх і гріх, якби ми самі запали в фанатизм.

— Уперше, кажеш? — заперечив Медард. — А як же злочин брехні, що його він допустився, коли не хотів признатись? А злочин заклинання фальшивим християнським богом та гаданою матір’ю так званого Христа?

В ту хвилину знову виринув довгобразий чоловік, званий братом Ігнацом. Його перший прилюдний виступ мав успіх, і це розігнало всю його селюцьку нерішучість та сумирність людини, звиклої тільки коритись і мовчати. Він виринув з пітьми, розпатланий і схвильований, у червоному світлі вогнища схожий на підпалену куделю, й підбіг до Петра та Медарда, ще здаля вигукуючи голосом, що зривався від радісного збудження:

— Мартін украв не тільки той гаман! Поки ви тут сперечалися, ніби не ясно було як божий день, що цього поганця треба повісити, ми з жінкою обшукали його халупу й знайшли в комині ось оце! — Він обернувся до жінки, яка прибігла вслід за ним, щось несучи в фартусі: — Покажи!

Жінка відпустила ріжки фартука, і на землю сипонули талери, цехіни, пістолі та ескудо. Побачивши те, веритарії ніби сказились. Вони почали верещати, тупати ногами й репетувати: «Смерть йому!», «Вбити!», «Чого панькатись!» Тоді Петр, вгорнувшись у плащ, відвернувся геть: він, мовляв, зрікається дальших спроб урятувати провинника. Веритарії роздерли б Мартіна на місці, якби проповідник не затулив його своїм тілом.

— Що ти можеш сказати на це? — спитав він Мартіна.

Той підвівся, і коли стовпище трохи притихло, заговорив, з кожним словом підносячи голос:

— Скажу одне: ви банда облудників, і я проклинаю вас усіх — від Петра Куканя, що, бач, відвернувся, мовляв, моя хата скраю, хоча сам визнав: це він усіх сюди заманив, — аж до отого задрипанця, що тепер пишається хтозна-як, бо він, бачте, мене викрив! Так, я хотів трохи розжитись і гайнути звідси, коли буде змога, бо з душі верне від вашого святенництва. Ви гірші за шведів, бо вони хоч не корчать із себе ангелів, як ви. Смердюхи, ви думаєте, що врятуєте світ, коли будете хором повторювати за оцим патякалом його дурні брехні та клястися словом «правда», як баба-богомолка клянеться хресними муками! Як християни в ім’я любові до ближнього затопили світ кров’ю, так і ви хочете затопити світ кров’ю в ім’я Природи й тієї нісенітниці, що її називаєте Всеправдою. Ще добре, що ви такі нікчеми, такі мізерні, жалюгідні, самолюбні блощиці! Ти, Петре, сказав, ніби не хочеш колись із жахом закривати очі перед наслідками свого діла, то знай: можеш уже й зараз це зробити. Розплющ-но ширше очі та подивись, яку компанію з хамелеонів, тхорів та пацюків тобі пощастило збити! Я соромлюся не того, що робив так, як підказував мені справжній розум, і відкладав грошики на свої потреби. Ні, я соромлюсь, що так довго з вами волочився, й лицемірив, як ви, і вдавав, ніби я з вами заодно. Я радий, що все це луснуло і що я розлучаюся з вами, хоча й лаштувався розлучитися трохи не так. Плюю на вас, і до побачення в пеклі!

І він, обернувшись, побіг у пітьму, до річки, яка ревла в ущелині, немов зграя розбешкетованих чортів. Веритарії з лютим репетом кинулися за ним, але втікач-відчайдух раніше добіг до краю урвиська й стрибнув у порожнечу. Освітлене вогнем, востаннє майнуло його тіло. Хоч годі було повірити, ніби він десь там за щось учепився й повис, оскаженілі захисники Правди наосліп стріляли вслід йому в темряву, але річка сміялася з тріскоту їхніх пістолів.

Поки брат Медард виголошував довгу проповідь на тему «сам себе засудив», що впливала на душі розчарованих і розлючених веритаріїв, немов цілющий заспокійливий бальзам, Петр кивнув Франті й повів його до своєї хижки. Франта вгорнувся в попону і, щоб не ятрити душі своєму другові, вдав, ніби вмить заснув. Та за кілька хвилин, чуючи, що Петр вовтузиться на вбогому ложі з ялинових лап, не втерпів:

— Слухай, Петре…

— Говори по-турецькому, — зразу перебив той. — Може, хтось підслухає.

Тоді Франта своєю другою рідною мовою висловив думку, що цікавила його найдужче: чому Петр не вкоротить язика отому патякалові Медардові? Адже той тільки меле язиком і більш нічого не робить, проте видимо підминає Петра під себе, бо має на веритаріїв більший вплив. Петр на це відповів просто:

— Бо не можу обійтися без нього.

— Цікаво, чому, — здивувався Франта.

— Без його демагогії, — пояснив Петр, — без його вміння будити в людях фанатичний запал секта веритаріїв обернулась би на ватагу грабіжників та зарізяк. Ти правду кажеш — що він підминає мене під себе, але з цим нічого не вдієш, бо сам я не втримав би цих людей у послуху. Ми ізгої, пересварені з усім світом, ми живемо в лісі, як вовки, мерзнемо й голодуємо. В таких умовах стримувати насильства й грабунки і, навпаки, охороняти майно й життя людей, до яких нам, по суті, нема діла, — так само неприродно, як змушувати голодного мисливського собаку, щоб він обережно брав у зуби підстрелену дичину й приносив її хазяїнові до ніг. Щоб домогтись такого, необхідний фанатизм. Собака теж мусить бути фанатично відданий своєму хазяїнові, щоб перемогти власні інстинкти й приборкати голод.

— Але ж цей хирляк, — сказав Франта, — тільки перебріхує твої блазенства, що їх я знаю за тобою не тільки з Туреччини, а ще з Праги, як ми були малі! Та твоя Правда й Справедливість уже стільки разів мені в печінках сиділи!