Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

class="book">— Бо я не вмів переконати тебе, — відказав Петр. — Не вмів тому, що мої ідеї видавались мені самоочевидними й неспростовними. А Медард витворив з них віру, бо зумів унести туди елемент ірраціональності, необхідний у кожному віровченні.

— Не розумію ні крихти, — сказав Франта. — Але скажи мені ще, чому твої хлопці кидають здобич у казан із кров’ю.

Петр пояснив, що то не кров, а фарба. Це такий спосіб охорони спільного майна. Якби хто заліз у той казан, то забруднив би руку червоною фарбою, а змити її вміє особливим таємним розчином тільки один брат, колишній аптекар: він сам це все придумав. Коли громаді потрібні гроші, хтось із братів, вибраний навмання Петром або Медардом, залазить рукою в казан під наглядом усіх одновірців.

— Одне слово, блазенство, — сказав Франта. — Хіба не ясно, що якби хто схотів щось поцупити з казана, то не поліз би туди рукою, а взяв би ополоник.

— Атож, — погодився Петр. — Але казан стоїть у самій середині табору, на очах у всіх, і до нього навряд чи можна підійти непомітно.

— Так нащо тоді ота червона юшка? — спитав Франта.

— З погляду розуму вона непотрібна, — погодився Петр, — але з погляду обрядності — корисна, на Медардову думку, навіть необхідна. Медард із цього вичаклував навіть якусь примітивну символіку. Наша секта не визнає відпущення того, що християни називають гріхом, а ми — підлістю. Хто допуститься підлості, той мусить її спокутувати, якщо тільки та підлість не умовна, як оте виловлювання грошей на спільні потреби. Брат, обраний залізти в казанок, умовно допускається підлості, видимим знаком якої є червона рука, і за цю умовну підлість його карають умовним ляпасом, а потім умовно й фактично очищають. Цей обряд називається Єдине Очищення — тому що наше віровчення не визнає й не припускає інших очищень. Сам розумієш, придумав цей обряд Медард.

— Йолоп твій Медард, — сказав Франта.

— Він дитя своєї доби, яка мало знає, але відчуває потребу заповнювати прикрі прогалини в знанні ірраціональними міркуваннями, що ведуть до сумнівних догматів віри, — відказав Петр. — До речі, Франто, ти їсти не хочеш?

— Не хочу, — відмовився Франта. — Я там, у селі, так наївся сиру, що й досі в шлунку наче каменюка. Але я тобі скажу, Петре, коли так піде й далі, ти втратиш будь-який ґрунт під ногами й загуркочеш у прірву.

— Мені це буде не вперше, — сказав Петр. — Я все життя тільки волаю, волаю, а відгукуються самі недоумки. Так, наші діла мізерні. Людина повернулась на рівень тварини, щоб воювати за принцип гуманності. Немов та дитина, котра привернула увагу святого Августина, я переливаю скойкою в ямку океан страждання й жаху. Це безвихідь і безнадія, але, попри всю безвихідь, я вірю — так, вірю, тобто не знаю напевне: це найкраще, що можна робити за таких умов. Ох, Франто, який я радий, що знову спіткав тебе! Будь ласка, зостанься з нами, зо мною. Зроду ще мені не було так порожньо, безнадійно й страшно.

— Страшно? — перепитав Франта.

Петр притакнув.

— Отепер я нарешті розумію тебе, — сказав Франта. — Ну, коли тобі страшно, тоді я зостанусь.

Про загибель Магдебурга

Обложені, сповнившись несамовитої рішучості, дозволили висадити себе в повітря з усіма найпрекраснішими будинками й віддали вогню все багатство цього старовинного заможного міста.

«La Gazette», № 3, травень 1631 року, Париж. Повідомлення про загибель Магдебурга.

Секта веритаріїв, з якою ми так несподівано здибалися, виникла в Магдебургу, розкішному, багатому, а проте безмежно нещасливому місті на Ельбі, де тимчасово спинився Петр після аудієнції в шведського короля Густава-Адольфа, до якого подався з Вальдштейнової намови після з’їзду курфюрстів у Регенсбургу, щоб передати йому один дражливий документ. Ми знаємо, що розміщення сузір’їв тоді було дуже несприятливе для Вальдштейна, і не здивуємося, що Петрова місія у шведського короля, який саме висадився з військом на німецькій землі, скінчилась украй невдало.

Король був похмурий і злий, бо німецькі протестантські князі, замість радісно привітати його вторгнення, як він сподівався, повелися неприховано вороже: вони почували себе більше німцями, ніж прихильниками істинної лютеранської віри. Єдиний, хто виявив бажання діяти заодно з ним і навіть запропонував йому свої послуги, був Альбрехт із Вальдштейна, якому цісар щойно дав копняка під зад, позбавивши його всіх звань і повноважень. Ця обставина розлютила короля так, що він аж побурів на виду, і його лейб-лікар зразу підбіг помацати йому пульс — чи не треба пустити кров.

Король-лицар Густав-Адольф, Лев Півночі (ми назвали його лицарем, бо він був одним з останніх державців, котрі самі воювали зі зброєю в руках), був із породи людей, що не червоніють, а, як уже сказано, буріють, і не бліднуть, а зеленіють. Запальний, галасливий, огрядний, він мав очі завжди широко розплющені, а нижня щелепа, з якої звисала цапина борода (хвалити бога, нарешті ми спіткали хоч одного воєначальника, в якого борода підстрижена не по-вальдштейнівському!), завжди випиналася вперед, бо він увесь час кудись поспішав. Принаймні таким увічнив його в бронзі скульптор Ганс фон дер Путт, і ми віримо в правдивість майстра. Надміру легко переходячи від найбуйнішої радості та захвату до найшаленішого гніву й туги, король-лицар Густав-Адольф постійно був на волосинку від смерті. Якби доля не вирішила інакше, в тому німецькому поході, повному несподіванок, при якійсь нагоді його напевне побив би грець — байдуже, в хвилину тріумфу чи ганьби. Так і тепер він, побурілий, довго хапав ротом повітря, поки вирвав руку в стривоженого лікаря, що тримав його за зап’ясток, і, не зважаючи на стовпище воєначальників поблизу його крісла, вихопив шаблю. Якусь мить неясно було, що він хоче зробити — чи не зітнути Петрові голову, — але він розрубав надвоє надісланий Вальдштейном двадцятисторінковий рапорт генерала Маррадаса.

— Бувши вами, ваша величносте, я б цього не робив, — сказав Петр. — Та це, на щастя, лише папір,