Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

Чоловік у подертому капелюсі вийняв з кишені гаманець, кинув його додолу й упав навколішки.

— Змилуйтеся, простіть мені, брати. Я сам не тямив, що роблю. Щиро хотів усе вкинути в казан, та якось забув. Забув, і квит.

Ця незграбна вимовка збудила загальний сміх. Зареготали веритарії, захихотіла річка в урвищі, в лісі засміявся сич, і навіть на суворому обличчі Медарда виступила тінь усмішки. Тільки пошарпані хмари, що мчали над скелястими верхами, лишились поважні.

— Простіть! — волав нещасний вояк у подертому капелюсі й бив себе кулаками у груди. — Я каюся в ім’я господа й пресвятої матері божої!

— В ім’я Розуму й Правди маєш каятись! — розкричався Медард. — Ти не тільки злодій і брехун, а ще й кривоприсяжник, бо присягався, що навіки зрікаєшся віри в фальшиві християнські божества. Ти покидьок між нами, єдино справедливими на світі. Вчителю Петре, яку кару визначаєш ти цьому негідникові? Кажи, ти ж наш проводир.

— Кажи, ти ж наш проводир, — хором повторили веритарії.

Петр, хвилинку повагавшись, промовив:

— Summus jus, summus injuria.

— Тобто: «Крайня законність — це крайнє беззаконня», — переклав Медард. — Учителю, ми люди прості, а тому прошу тебе: говори так, щоб розуміли всі.

У Петра набрякла жила на лобі.

— А я прошу тебе, Медарде, не перебивати, коли я говорю. Цитату з Ціцерона, яку я навів, бо вона надзвичайно добре сюди пасує, я зумів би перекласти й без твоєї допомоги. А прикметник summus слід перекладати не як «крайній», а як «найбільший»; отже, «найбільша законність — це найбільше беззаконня».

— Перепрошую, Вчителю, — відказав проповідник. — Правда, мені не здається, що це філософське зауваження дуже допоможе нашій справі, та однаково щиро дякую тобі.

А Петр провадив:

— Це правда, в межах нашого братства ми самі запровадили закон, що брехня, віроломність, боягузтво та себелюбні вчинки на шкоду іншим караються смертю. Але в правосудді споконвіку існували й так звані «обставини, які пом’якшують провину». Не зважати на ці обставини, коли вони є, й держатись тільки мертвої літери закону — це означатиме відібрати в закону людяність, зробити його нелюдським. Це усвідомили ще в Стародавньому Римі, чиє правосуддя й досі є взірцем для всього цивілізованого світу. Коли ми добровільно виключилися з людського суспільства, бо побачили, що воно погане, підле, гниле, це не означає, що ми зреклись і тих добрих, слушних засад, які людське суспільство виробило. Адже й уявлення Правди, Розуму та Справедливості, які ми взяли собі за девіз, придумані не нами: їх спрадавна викарбували люди, кращі й шляхетніші за нас.

По гурті веритаріїв пробіг несхвальний гомін. Своїм твердженням, ніби «ми єдині справедливі люди на світі», проповідник Медард напевне зачепив у своїх овечок живішу струну, ніж Петр.

А той провадив:

— Отож, повертаючись до прикрої справи нашого заблудлого брата Мартіна, нагадую, що брат Мартін досі показував себе відважним воїном і оборонцем світлих засад нашої віри. Він ходив зі мною в усі каральні вилазки, і я сам завдячую йому життям: брат Мартін урятував мене, коли я лежав придавлений убитим конем і ворог уже біг до мене з мечем. Символ правосуддя — терези. Те, чого допустився брат Мартін, звісно, великим тягарем упало на одну шальку цих уявних терезів. Але чи не лягає не меншою вагою на другу шальку відвага та самовідданість, які він виявляв досі? Я кажу твердо, що брат Мартін викреслив себе з нашого товариства. Але на запитання, чи треба його за це карати смертю, я відповідаю: ні!

Петр замовк, а стовпище веритаріїв глухо загомоніло. Франта подумав, що тут ідеться вже не про якогось дурного Мартіна, а про сутичку двох суперників. Петрові це не первина, міркував він далі. Та коли, наприклад, у Стамбулі він зумів ухопити отого чорногорського пузаня за матню та комір і викинути у вікно, чому не зробить так само з оцим базікою? Адже під рукою є розкішне урвище з річкою внизу: хто туди впаде, більш не вилізе. Чого ж він чекає? Чого церемониться?

— Твоя адвокатська промова, Вчителю, на захист заблудлого брата Мартіна, — сказав Медард, — хоча й суперечить засаді суворості, яку ми собі обрали, та оскільки ти наш проводир, ми мусимо присвятити їй якнайпильнішу увагу.

— Якнайпильнішу увагу, — повторили веритарії.

— Та годі про суворість, — провадив Медард, — щоб не заплутатись у безплідній суперечці, де кінчається суворість і де починається нелюдська жорстокість. Але ми встановили смертну кару за порушення моральних засад, яким самі добровільно підкорились не тому, що любимо надмірну суворість, а тому, що інакше не можна.

— Інакше не можна, — повторили веритарії.

— Так і в цьому разі: скажи нам, брате Петре, як ти хочеш помилувати заблудлого Мартіна, нашого колишнього брата? Ти сам зауважив дуже слушно, що серед нас він далі бути не може. Що ж, відпустити його, хай іде куди хоче? А він подасться до найближчої шведської залоги й викаже наш табір?

— Ніколи я цього не зроблю! — вигукнув Мартін. Він сидів, скулившись, на землі й поглядав угору; обличчя його було спотворене страхом і люттю.

— Вірю, що не зробиш, так само як вірив, що ти не був здатен привласнити здобич, яка належить усім, — сказав Медард. — Ти втратив нашу довіру, Мартіне, і я голосую за твою смерть, бо не знаю, як учинити інакше.

— Як учинити інакше, — повторили веритарії.

— Чи, може, ти, Вчителю, знаєш? — спитав Медард.

— Знаю, — відповів Петр. — Хай Мартін залишається під охороною в нашому таборі. Тут є для нього вдосталь роботи, і хоч ми не дозволимо йому надалі ходити з нами у вилазки, хай доведе, що з нього є користь. А коли настане весна й ми вирушимо кудись-інде, хай іде куди хоче. Так ми уникнемо небезпеки, якої остерігається Медард, але й іншої небезпеки, куди