Юрій Володимирович Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

– Одним словом, Остряниця вже на волості. Кілька днів тому при військовій потребі під Голтвою він на голову розбив ляхів. Військо Острянин має добре озброєне і досить велике, крім того, у підмогу незабаром очікує кілька тисяч донців, – раптом Федір перехопив на собі погляд Івана і похапцем продовжив: – Але не буде з того пуття! Не подужати нізащо Острянину ляхів. Не гетьман він. Старшина добрий, а не гетьман. Мені він ще з часів Сагайдачного відомий.

Іван спохмурнів ще більше, ніж до почутого.

– Батьку, навіщо я тут? – запитав він глухим голосом.

Старий уважно подивився в очі синові.

– Іване, – карбуючи кожне слово, відповів він. – Ти тут тому, що саме тут твоє місце, поряд зі мною. Січ є доброю наукою для козака, і ти пройшов цю школу. Тепер для тебе відкриваються нові горизонти на реєстровій службі. Ти шляхтич, Іване, тож мусиш завжди пам'ятати про це. І хоч наш рід не дуже багатий і відомий, мої, а значить, і твої предки почали свій родовід ще за часів князя Данила Галицького. Ти повинен зайняти моє місце в сотні, а далі, далі хто знає… поряд же з Острянином на тебе очікує смерть або доля вигнанця. Цього разу ляхи тобі не вибачать. Тобі, напевне, не відомо, але в полковій канцелярії Брацлавського полку, як і у всіх інших реєстрових полках, є універсал коронного гетьмана, у якому наказується сповіщати урядам староств і повітів про всіх, хто брав участь у заколоті, очолюваному Павлюком. їхнє майно має бути конфісковане, самі вони віддані суду, а родини переходять під владу польського уряду або тих магнатів, на чиїх землях проживав той чи інший бунтівник. Це кріпацтво, Іване.

– Мені відомий зміст тих універсалів.

– І ще… – Федір помовчав. – Тиждень тому у Варшаві страчено Карпа Павлюка. Ляхи, як і очікувалося, порушили дані під Боровицею обіцянки зберегти йому життя в обмін на припинення опору. От і все, чого він домігся, якщо, звичайно, не рахувати того, що в ляхів тепер розв'язано руки і вони вважають себе вільними від дотримання статей Куруківської угоди.

Іван підхопився на ноги.

– Я повинен їхати! – твердо мовив він.

– До Острянина?

– Так.

Федір витримав паузу.

– Заспокойся, – мовив він по хвилині мовчанки. – Насамперед повинен тобі сказати, що ти не встигнеш.

– Але чому?

– Тому, що все, сказане мною, застаріло на кілька тижнів. Я просто передбачав твою реакцію і не поспішав розпочинати цієї розмови, – про себе старий Богун помітив, що такої відвертої люті і зневаги, яка виникла після сказаного ним, він ще ніколи не бачив у очах єдиного сина. – Так, я взяв на себе цей гріх, але зараз ти вислухаєш мене! Тепер Острянин стоїть табором на ріці Стариці, поблизу місця, де вона впадає у Дніпро, за кілька миль південніше Сули. Після поразок під Лубнами, Миргородом, Сліпгородом і Жовнином розгром його війська є справою кількох днів. Тобі не встигнути, навіть коли б ти надумав загнати кількох коней. От і все.

Під стелею застигла напружена мовчанка, яку через кілька хвилин порушив Іван:

– Я не розумію… На чийому ти боці, батьку? Там, на Січі, там все набагато зрозуміліше. Там є вороги і є побратими, соратники. З першими ти повинен вести чесну боротьбу, другі завжди прийдуть тобі на допомогу, коли на те з'явиться потреба. А ви… Як же ви довели Україну до такого стану?! Та вами ж ляхи помикають! Ви ж скоро жовнірами в них зробитесь, а не козаками!

– Мовчи! – від удару Федорової долоні по дошках столу мало не заклало у вухах. Він хвилину дивився в очі Івану, після чого продовжив уже спокійніше. – Мовчи. Бачить Бог – я не заслуговую таких звинувачень з вуст того, кому дав життя. Що ж до твого запитання, тут все простіше, ніж тобі здається. Я на твоєму боці, і це тепер для нас найважливіше. А зараз сядь і послухай, для чого я розпочав розмову з тобою.

Іван слухняно сів поруч з батьком. Мовчав, спантеличений незрозумілими натяками і недомовками старого. Нарешті, Федір продовжив:

– Мої дні пораховано, Іване. Я хворий і не знаю, чи доживу до зими. Тож не маю часу очікувати, ти потрібен мені в сотні зараз. Доки ще маю силу, я повинен увести тебе в усі свої справи як тут, на хуторі, так і у Вороновиці. Звичайно, я не маю формального права передати тобі посаду сотенного хорунжого і овіяне славою багатьох битв знамено, але доки мене слухають, я маю надію домогтися свого навіть попри те, що тобі не забули участі в заколоті. Урешті, тут мені зобов'язався посприяти пан полковник. Від тебе поки що потрібно бути поряд зі мною на радах і зборах, якщо такі відбудуться, а коли прийде твій час, гідно нести у своїх руках хоругву Вороновицької сотні. Це є перша моя мова. А другою моєю мовою буде така: не картай себе тим, що ти не з Остряниним. Повір, не настав час повставати супроти Речі Посполитої, але він неодмінно настане. І все, чого я бажаю, – аби ім'я Богуна і його хоругва не опинилися серед переможених, тому що багато літ їхнє місце у стані переможців. Маю надію, тобі вдасться розрізнити того, з ким іти на бій за волю й козацьку славу. А поки… Поживи тут, роздивися. Оженитися тобі, чи що?

Іван слухав і не йняв віри. Про яку хворобу мовить старий? Міцний шістдесятишестилітній чолов'яга. Хоч і вкритий зморшками на виду та посивів, але ще… І раптом таке. Що ж це? Ні, не може такого бути!

Федір зазирнув синові в очі і все зрозумів.

– Я сказав правду, Іване. Я відчуваю.

III

Федора Богуна не підвели передчуття. Його не стало у жовтні 1638 року, коли жовтаве листя ясенів м'якою ковдрою вкрило землю, а ранкові тумани і паморозь на темних стеблинах посохлої трави промовляли про близьку вже зиму. На невеличкому кладовищі за хутором, поряд з могилою Горпини з'явилось ще одне поховання – з великим кам'яним хрестом і довгим переліком викарбуваних на камені справ, що їх за життя здійснив славетний лицар. А на Івана одразу ж звалились десятки невідкладних справ, які залишилися у спадок з хутором і хоругвою Вороновицької сотні. І якщо на хуторі розпоряджався незмінний Мирон Охріменко, сотенні справи цілком займали весь вільний час молодого хорунжого. Мало не щоденні поїздки в Кальник, Вінницю і Брацлав стали настільки звичайними, що Іван не міг пригадати, як жив дотепер, без усих тих