Роман Іванович Іваничук - Країна Ірредента. Злодії та Апостоли
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Отямилась від гуркоту воза на дорозі, оглянулася й аж примліла від нової солодкої згадки: то поганяв пару гуцульських коників, запряжених у бричку, славний у Жаб'ї Юра Фірман, який возив лісничого на об'єкти: відвіку й донині він щодня вихоплювався повозом із лісничівки, стріляв у повітрі пугою, та не було такого випадку, щоб та пуга впала на кінські хребти; лісничий ховався під будою в бричці й дрімав, а Фірман повйокував, поцмокував, погейкував, звеселяючи своїм галайканням гори, доли і весь край — за те його й прозвали люди Фірманом, забувши справжнє прізвище візника…
А за бричкою, вчепившись рукою за розвору, тягнувся на ровері такий же вічний, як і Фірман, листоноша Олекса Смоляк, він хитро, коштом лісничого, полегшував собі свою роботу, бо повна газет і листів торба була вельми тяжкою, а Жаб'є довге, як бойків світ, й тяжко старому крутити педалями, розвозячи пошту то в Ільці, то в Бистрець, то в Криворівню, а ще й в Устєріки та Петраші; Юра Фірман завжди був радий допомогти вічному листоноші, а лісничий з буди й не запримічував доважку, — й такий тандем спостерігала Оленка з дитинства й по сей день.
Навпроти будинку редакції листоноша пустився розвори, завернув ровером з тяжкою торбою на багажнику в подвір'я, й Оленка теж подалася до редакції.
Здалеку приглядалася до кумедної постаті листоноші: був він схожий на казкового карлика, який щойно вибрався з-під пенька, зачувши людський голос, — то покликала його Оленка. Припер ровер до стіни будинку, оглянувся й з утіхи аж руки розвів, побачивши свою улюбленицю в голубій сукенці й солом'яному капелюшку.
«Де ж ти так довго барилася, я вже заскучив за тобою, а ще кожної Божої днини бурчун Шарабуряк діймає всіх працівників редакції, мовляв, валандаються, куди хто забагне, матеріалів для газети не вистачає, і навіть практикантка, яка потребує доброї характеристики, повіялася кудись гоцадрала — на купальські оргії — й пропала; ото пришлють тобі премудру шкрабіп'юрку, яка ідеями немов з рукава сипле, а робити ніц не вміє й зеленого поняття не має, що таке журналістика…»
Смоляк безугаву торохтів, демонструючи перед Оленкою свою антипатію до редактора й тим самим завойовуючи прихильність дівчини, яка виросла на його очах, і хто б то міг подумати, що з тієї коноплиночки, котрою вітер заносив, коли бігла вранці до школи, розцвіте така пишна ружа — другої такої не здиблеш на всьому простогоні від Устєрік до Яремча…
Оленка намагалася втямити всю серйозність Смолякової мови, та заважав їй зосередитись потішний його вигляд: був листоноша одягнутий в уніформу з блискучими ґудзиками, в яку одягалися поштові службовці, мабуть, ще за Масарика: Смоляк прибув у Жаб'є із Закарпаття після війни на своєму незмінному ровері із загнутою, немов баранячі роги, керівницею, з полущеним срібним написом «Skoda» на рамі й без болотника на трансмісії, через що широкі штруксові штани листоноші були стягнуті біля кісточок прищепками від білизни, й це ще більше підкреслювало його клишоногість, а на лопухуваті вуха тиснув важкий круглий кашкет, який носили колись польські податкові екзекутори, й від цього ще дужче брижилось зморщене обличчя поштаря… Був Смоляк на голову нижчий від Оленки, тому, розмовляючи з нею, він поступався назадгузь до східців, щоб стати вище й додати собі зросту.
«А я за той час їздив до своєї Колочави на Закарпаття, щоб попрощатися з рідними стежками, бо вже старий став, мов той гриб, і ні одного знайомого обличчя там не уздрів, усі вже вивмирали відтоді, як я, ще при чехах, на цьому самому ровері розвозив пошту з Воловця по довколишніх селах, і диви — живу досі й жити буду, поки не впаду із сідла, бо така вже моя конституція, що мушу перебувати в русі…»
Оленка, зачувши про Колочаву, хотіла спинити потік Смолякової мови, та забачила, як відчинилися двері редакції, й на порозі став насуплений, мов сич, редактор Шарабуряк, об якого поштар вдарився спиною, задкуючи по східцях, щоб зрівнятися ростом з Оленкою.
«Обережно, пане Олексо, — буркнув Шарабуряк і кинув гнівно Оленці: — Попелом, попелом, сто літ тебе не бачив, чи, може, ти в мене вже не працюєш?»
«Працюю в поті чола, Онуфрію Мелитоновичу…» — хотіла відбутися жартом Оленка, проте зрозуміла, що редактор до легкої розмови не налаштований: він сердито повернувся й попрямував до свого кабінету, й за ним подалася Оленка, пропустивши попереду себе Олексу Смоляка.
І вже сидів Шарабуряк за столом у владичеській позі й мовив, простягнувши до Оленки руку:
«Давай мені, що написала, бо горить номер, і негайно шуруй у райраду до Голуба: візьми в нього інтерв'ю про будівництво туристичного комплексу на Шибеному… Й повім тобі, що скаржився на тебе заступник: ні словечком не спитала ти його про ту стройку й мовчала, мов пеньок, коли він підвозив тебе до Зеленої своїм „бобиком“. То я питаю: ти журналістка чи празношатающаяся по горах туристка? Яку ж я зможу дати тобі характеристику, коли ти як практикантка нічого ще для газети не зробила?»
Оленка терпляче вислухала тираду розгніваного начальника й, коли він замовк, мовила невинно:
«Я ще не підготувала обіцяної статті про тутешні поганські звичаї, хоч вони й не перестали мене цікавити… Інший матеріал сам напросився в мої руки — і якщо я зумію його освоїти, то ми могли б відкрити в нашій газеті прецікаву рубрику, в якій друкували б той матеріал з номера в номер і звернули б на себе увагу всеукраїнського читача. Ви лишень послухайте…»
«Ану-ну, що то за диво ти знайшла в чорногорських заповідниках? — підскочили брови в редактора: газетярська цікавість на мить перемогла його невдоволення співрозмовницею. — Якась нова ідея чи вже синиця в жмені?»
«Синиця, синиця, Онуфрію Мелитоновичу, та ще й яка! Я відкрила початок родоводу двох ворожих гуцульських фамілій і хочу його дослідити… Ви тільки уявіть собі: ті непримиренці ще й досі сходяться у відлюдних місцях і топірцями зводять порахунки, вершать помсту, а за що — самі не знають. І це діється на наших очах, нинішнього дня, я сама була свідком!»
Шарабурякове зацікавлення вмить спливло з обличчя, він відкинувся на спинку крісла й проказав утомлено:
«Ромео і Джульетта», «Тіні забутих предків»… Це вже було. І навіть ти, така самовпевнена, Шекспіра й Коцюбинського не перевершиш. І не намагайся… Кому потрібні
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли», після закриття браузера.
